Читати книгу - "Проти долі, Ерін Кас "

— Фуа-гра, — говорить голосно, а я починаю сміятись. — Чи що там люблять такі круті люди, як ти?

— Марусь, ти неймовірна, — відчуваю, як настрій сягає найвищої позначки.

— Картоплі посмажу з грибами. Нормально?

— Вже лечу, — відповідаю задоволено й вимикаюсь. Ось і вирішилось як провести сьогоднішній вечір, щоб спогади у таку погоду не заповзли під шкіру й не забрали сон на всю ніч. Збираюсь й виходжу з кабінету. В коридорі тиша, народ на радощах повтікав по домівках. Ще б пак! Хто в таку погоду захоче довго сидіти на роботі? Від негоди надворі вже майже стемніло. У відділі лишилась тільки Аліна. Вона сидить за столом й фарбує губи, дивлячись у люстерко. Знаю, що чекає на мене, але маю для неї неприємну новину.

— Які плани на вечір? — випереджає мене питанням.

— Маю справи, тому вибач, — розводжу руками, а вона надуває губи. Що за мода така? Знає ж, що на мене це не діє.

— Знову справи? Ми колись побачимось? Я скучила.

— Я ж сказав, коли матиму час.

— В тебе його ніколи немає. А я не стара бабця, щоб сидіти самій у квартирі й дивитись серіали по телевізору, — відповідає роздратовано.

— Аліно, — промовляю спокійно і вона замовкає. — Якщо ти знову натякаєш на життя разом… — підходжу ближче. — Або ж мрієш закохатись й вискочити заміж, варто припинити наші зустрічі. Я тобі чітко сказав на самому початку — тільки вільні стосунки. Не влаштовує — я не тримаю, — говорю доволі грубо й бачу розгубленість на її обличчі.

— Ні, не хочу. Мені потрібен тільки ти, і все влаштовує.

— Ну от і добре. Замов собі щось, — кладу на стіл декілька купюр, компенсуючи вечерю, що не склалась.

— Мені не можна, я на дієті, — усміхається й забирає гроші.

— І виклич таксі, надворі дощ. До завтра, — розвертаюсь й виходжу з приймальні.

Купую у супермаркеті гостинці для всієї родини Нестерчук і їду на дружню вечерю. Я й справді давно не був у них. Хвіртка якась нова, чи що? Доводиться повозитись, поки нарешті відчиняю й заходжу на невелике подвір’я. Стукаю у двері й через хвилину чую клацання замка.

— Чому не зателефонував? Ми хвіртку змінили, — говорить Маша й пропускає мене всередину.

— Я впорався. Привіт, — нахиляюсь й обіймаю свою крихітку-одногрупницю.

— Ти мокрий, — починає сміятись. — Проходь, в мене все готово.

— А де твій підлеглий? — знімаю піджак й лишаю на вішаку в прихожій.

— Я все чую, — поспішає назустріч друг. Ну, як поспішає? З тростиною у руці, особливо не побігаєш. — Нарешті! Привіт, — тисне мені руку, а потім обіймаємось.

— Привіт, друже. Як справи? — киваю на ногу, коли Маша біжить на кухню.

— Як бачиш, бігаю.

— Угу. На погоду? — знаю, що в такі дні він мучиться від болю.

— Жахливо, — підтверджує мої здогади Тоха й запрошує пройти на кухню. Помічаю, що кульгає він сильніше, ніж зазвичай і в цьому є й моя провина.