Читати книгу - "Мобільні хвилі буття, Володимир Володимирович Рафєєнко"

Елеонора: Божа Матір, дякую тобі за все! Була я інтелектуалкою, була заміжня, була й вагітна. Час прийшов стати щасливою. Ідемо до тебе, Артеме, ідемо до тебе, чоловіче й тату. Господи (хреститься), дякую Тобі за все! (повертається до всіх, кланяється) І вам, шановне товариство, дякую за гідну компанію. Ви – справжні українці й чудові люди. Ми непогано провели час.

Коля Хромий (підводиться й біжить до воріт, весело кричить): І закручусь, і забігаю: де промінь?.. де промінь? Умру, як жертва вечірня. І затопчуть каруселеві коні бідне створіння. Умру, як жертва вечірня! Умру, як жертва вечірня! Умру, як жертва вечірня!

Казимир: Вибач, Васю, але цього разу все якось так.

Вася Цвіт: Не переймайся. Ти точно ні в чому не винен, бо ти – це тільки я сам.

Казимир: До речі, ви б могли всі на ніч у ліс піти й там спробувати переждати до ранку.

Вася Цвіт: При такому мінусі з вітром ми до ранку не доживемо. Крім того, їх і в лісі повно. Ти ж чуєш стрілянину? Це в лісі стріляють.

Данило Андрійович: Але справді, керівник нашого драматичного колективу в цьому випадку правий. Вивішувати білі прапорці можна тільки на машини з надписом «Діти».

Казимир: Дуже шкода. Мабуть, вам таки доведеться вмерти.

Вася Цвіт: Мабуть.

Владислава Федорівна: Ви всі божевільні! Усі! (шоковано хитає головою, іде)

Степан Григорович: Ходімо всі разом. Сутінки сходять. Ще так рано темніє. Крім того, здається мені, там, на повороті, військові машини. Бачите, до сусідів під’їхали. Ходімо швидше. У своєму домі й помирати легше.

Усі підводяться й гуртом ідуть до воріт «Ближніх садів».

Стрілянина. Вибух. Затемнення.

Сцена 3

Спальня в будинку Цвітів. Цокають ходики. Чутно звук роботи опалювального котла. Від регулярних вибухів іноді дзеленчить невидимий посуд у шафі. Навпроти ліжка накритий великий круглий стіл. На ньому пляшки з вином, великі святкові келихи, домашнє печиво, у нього встромлені три українські прапорці, у глиняному горщичку волоські горіхи, у вазочці мед, на окремій тарілочці тонесенько нарізаний хлібець. За столом сидять Марія Цвіт, Вася Цвіт, баба Карпа, Коля Хромий, Елеонора. Коля Хромий у паузах між своїми репліками тихесенько, але майже без перерви співає українські народні пісні. Казимир протягом усієї сцени сидить у своєму фотелі.

На столі горять дев’ять ліхтариків, подібних на ті, які ми вже бачили у Цвітів.

Стіл і персонажі дублюються на головному екрані. Повільний рух камери, мед, вино, тонесенькі хлібці, обличчя, очі, усмішки, спів Колі Хромого.

Баба Карпа: Ось бачите, не дарма ми з Колею вам ліхтарів нанесли. З ліхтарями краще все ж таки. Правда?

Коля Хромий: А потім в паркані хтось виламав штахету, ліхтариками груш вчарований між віт. В ту дірку в паркані відкрився світ поету – великий, і складний, і незбагненний світ.

Вася Цвіт: У нас тільки два, що від сонця заряджаються, тож вечорами в нас завжди дуже темно.

Баба Карпа: А ми з Колею таких ліхтариків накупили ще на початку ковіду. Коля дуже любить ліхтарики. Він без них взагалі не засинає. Ще світло, а він увімкне кілька ліхтарів і тоді вже лягає в ліжко. Темряву не любить. І в тиші починає плакати.

Коля Хромий (читає скоромовкою, розхитується вперед і назад, розмахує руками): І лише там, де хвилі виснажено вертають назад, де пісок захлинається в хвилях, сягнувши своєї міри, видно, що вірності в повітрі стільки ж, скільки і зрад, а надії довкола стільки ж, скільки й зневіри. І все те, що є, випалюється, мов ліси, і зберігається, як церковне срібло. Тиша лише посилює голоси. Темрява лише окреслює світло.

Елеонора (бере тонесенький хлібець і намащує на нього трішки меду): У вас хліб є! (сміється) Я три тижні його навіть не бачила.

Марія Цвіт: Будь ласка, пригощайтеся, прошу вас! У нас всього багато! У нас ще є! Правда, Васю?

Вася Цвіт: Усі пригощайтеся, будь ласка! Бабо Карпо, Колюсю! Ану ж, не сумуйте. Колю, що ти тільки співаєш, а їсти нічого не береш? Дивися: печиво, мед, горіхи! Ти ж любиш солодке?

Баба Карпа: Він, коли дуже злякається чогось, співає й вірші пригадує.

Елеонора: Я вам така вдячна, що ви мене до себе запросили. Мені б самій у будинку було б лячно й дуже сумно.

Вася Цвіт (бере в руки пляшку, наливає): Ну що, вип’ємо, поки є на це час. Маріє, Елеоноро, тобі теж краплинку?

Елеонора: Я не знаю, чи можна…

Вася Цвіт: Краплинку можна. Це дуже хороше вино! Я купував його на річницю нашого з дружиною весілля.

Марія Цвіт (усміхається): Як, власне, мед і горіхи.

Баба Карпа: І коли воно у вас намічається?

Вася Цвіт: Так уже намітилося. Якраз 24 лютого, коли війна розпочалася, ми з Марією стали чоловіком і дружиною. Такі справи.

Баба Карпа: Нічого собі свято у вас.

Вася Цвіт: Та так. Колюню, я тебе благаю, припини співати, дз’їж-но горіхів з медом. Ти ж любиш, я знаю.

Вибухи. Десь поруч раптом стає чутно кулеметні й автоматні черги.

Марія Цвіт (дивиться в келих): Це в сусідньому кооперативі вже стріляють?

Вася Цвіт: Так. Мабуть, на «Копернику» стрілянина. Цікаво, вони вивішували білі прапорці чи не вивішували? Але добре. Пропоную випити за нашу країну. Хай живе! Хай квітне! Хай нам всім буде перемога! За Україну!

Коля Хромий: З твоїх знамен несу червоне кредо. Впаду, як треба. Тільки ти – іди.

Всі врізнобіч: За Україну! (усі п’ють)

Коля Хромий (скоромовкою): Україна ж – це країна барокко. Мандрувати нею – для ока втіха. І тому западає спокуса в око: зруйнувати все. І скільки б не їхав…

Баба Карпа (перебиває Колю, протягує йому намазаний медом хлібець): Припини оце все на хвилинку! Бери в руки хліб і їж. Бери, кому кажу! От молодець. І чай для тебе спеціально заварювали, теж бери. Та не перекинь, кому кажу! Колю, ти ж доросла людина (витирає серветкою чай, що Коля таки розхлюпав)

Дуже гучні кулеметні й автоматні черги.

Марія Цвіт: Боже мій, Васю, це десь у нас по вулиці. Це вже в нас тут.

Баба Карпа: Ні, здається, усе ж таки в сусідньому кооперативі. Звідтіля звук йде. Це за парканом. Ще не в нас.

Елеонора: А мені чомусь не лячно. Усе це, як не крути, повинно закінчитися. Ви не відчуваєте цього?

Марія Цвіт: Чого саме?

Елеонора