Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

– Сподіваюсь, ти відповів, що вона не продається? – наголосив Олекса.

Ірена лише очі переводила з одного на іншого:

– Жартуєте? – похмурилась вона.

– А ви згодні її продати? – Олекса дивився на неї надто серйозно.

– Годі вже! Це – не смішно, – дівчина починала сердитись.

– Ірена! Я не жартую, – продовжував чоловік, – та й Андрій також.

Художник згідно кивнув:

– Не вірите – ходімте до студії й самі дізнаєтесь. Пілецький просто-таки настоював, щоби я дізнався про вашу згоду.

Ірена розгублено здвигнула плечима:

– Якщо це правда… то я… не проти, – намагалась вона усвідомити те, що відбувається.

– В такому разі, я плачу двадцять, – раптом зголосився Олекса, – і картина моя.

– Що?! – вона аж захрипла. – Ні!

– Тобто? – чоловік здивовано звів на неї погляд. – Мені ви не продасте?! За що ж така немилість?

Сказати, що дівчина була у шоку – нічого не сказати. Вона взагалі не розуміла, що відбувається. Сама ту свою роботу ледь розгледіла, бо й не чекала на щось подібне від себе. А зараз за її «мазанину» пропонують такі гроші! Ірені ніяк не вдавалось зрозуміти: чи це правда, чи, все ж таки, жарт – злий та жорстокий. Вона вдивлялась в обличчя Олекси, намагаючись зчитати з нього правду. І він відчував це, то й очей не відводив, даючи їй змогу переконатись у чесності його наміру.

– Якщо вона вам дійсно до вподоби, – дійшла вона якогось внутрішнього консенсусу, – тож, забирайте її так. Я не братиму з вас грошей.

Було помітно, що чоловік дещо розгубився від такого рішення:

– Ви ставите мене у незручне становище. Вам запропонували непогану суму, а через мене ви її себе позбавляєте. Пілецькому ви б її продали?

– Він для мене – людина чужа й незнайома.

Олекса радісно усміхнувся:

– Заради того, щоб дізнатись, що я не належу до категорії чужих незнайомців, згоден на все! Але, – наголосив він, – ви пристанете на мою пропозицію, бо я дуже хочу заволодіти вашою картиною й, можливо, не однією. Та в подарунок більше приймати не стану.

Дівчина почала вже втрачати терпіння:

– Послухайте! Я не розумію в яку гру ви зараз граєте, й навіщо вам у цій грі я?

– Ірена, пробачте! – втрутився Андрій. – Ви дійсно не розумієте, наскільки ви талановита. Це я вам, як художник кажу. Картина – це не тільки образ, це ще й енергія. Оті двоє, та й Олекса також, – кивнув він на свого товариша, – вчепились в неї не лише через естетичну цінність. Від вашої роботи віє натхненням. І це – не фігура слова.

Олекса аж губу закусив, тамуючи посмішку:

– Ви все ще не вірите в енергію?

За своєю звичкою Ірена хотіла вже було заперечити існування міфічної енергії, та згадала свої відчуття під час творіння тієї картини. Те, що її оповило, було надто відчутним. Її руки начебто самі літали над ватманом. Вона повернулась до Андрія:

– Мені здалось, що я чую якісь голоси й звуки.

Той кивнув головою:

– Приємні?

– Так.

– У кожного натхнення звучить по-різному. Ваше звучить так. Це і є енергія.

Ірена зиркнула на Олексу:

– Ви зруйнували мій світ!

– Ні! – розсміявся той. – Я зруйнував те, що його обмежувало! – він трохи заспокоївся. – То ви згодні?

Дівчині вже починало хотіти погодитись, але були свої «але». Вона хитнула головою:

– Ви не розумієте, – посмутніла вона. – Через хворобу в мене бувають напади слабкості, або сильного головного болю, і через це виникає потреба… прийняти горизонтальне положення.

Андрій позирнув на Олексу, але той тільки усміхався:

– Це – не проблема. Я орендував офіс в тій самій споруді, й на тому самому поверсі, де й студія. Там є затишна кімната для відпочинку із зручним диваном.

Ірена лише фиркнула:

– Красно дякую! Як ви собі це уявляєте?!

– Ви не дослухали, Ірена! Мій офіс складається з невеличкої приймальні, звідки можна потрапити, як до мого кабінету, так і до тієї кімнати. Я навіть не знатиму, що ви – там. До речі, у дверях є внутрішній замок, на який можна зачинитись зсередини, й ніхто вас не турбуватиме.

– Ірена, погоджуйтесь! – знов долучився Андрій. – Ви й мені допоможете: адже ваші роботи можуть виявитись терапевтичними. До того ж ще й заробите на цьому.

А гроші дійсно були потрібні їй, бо сидіти на шиї в матері, хоч та й ніколи не дорікала цим, вже було несила. Так, в неї залишалось ще надто багато питань та побоювань щодо мотивів такої наполегливості Олекси, але вона себе заспокоювала тим, що навряд хтось розробляв би таку хитромудру багатоходівку заради неї. Задля чого: не багата, не відома, звичайна, а не аби яка красуня, щоб за нею впадали, чи хотіли заволодіти попри все. Тільки й того, що струнка та, може, трохи симпатична. Вона ковзнула поглядом по чоловічому обличчі, нібито на ньому можна було щось прочитати ще, та все, що вона встигла примітити – це тепло-бурштинові очі, що випромінювали якусь сумну радість. Дивне сполучення, але саме так їй здалось.

– І яка кількість занять? – почала вона здаватись.

– Як вам буде зручно! – аж надто зрадів Андрій. – Двічі, чи тричі на тиждень?

Ірена покусувала губу, все ще вагаючись. «Вийти із зони комфорту» – проголошує дехто, як необхідність. А чи потрібно їй це? Чи це – перехід до нового комфорту? Хтозна. Та відмовитись вона завжди встигне. Зараз же її якимось дивним чином тягло знов до пензля, фарб та мольберту.

«Немов наркотик!» – промайнула думка.

– Добре! – таки погодилась. – В які дні? – звернулась до Олекси, оскільки він зголосився її підвозити.

– В які вам завгодно. Для мене це не принципово, – здвигнув він плечима.

– А вам? – позирнула на Андрія.

– Та й мені. Давайте у вівторок та п’ятницю, – визначився хлопець.

– Нехай буде так, – прощаючись із тихим життям, сутужно зітхнула дівчина.

– От і добре! – вигукнув той. – Сьогодні – четвер. Завтра – п’ятниця. Чекаю о десятій! – промовив він скоромовкою й швиденько втік, ледь попрощавшись. – На все добре!