Читати книгу - "Позасвіття, Лара Роса"

Ірена втупилась очима в Олексу:

– Ви – страшенний маніпулятор! Ви ж це знаєте?

– Ви справді подаруєте мені вашу роботу? – замість відповісти спитав він, широко всміхаючись.

– Я ж сказала!

– Може передумали.

– Я виконую свої обіцянки! – уїдливо посміхнулась вона. – Або ж не обіцяю взагалі.

– Дякую!

Олекса піднявся й простягнув долоню дівчині. Як не дивно, але цього разу її тремтливі пальці були теплими, розливаючи по його шкірі приємне відчуття м’якого дотику. Він допоміг Ірені звестись, й вони відправились до стоянки.

Вже біля її під’їзду Олекса притримав дівчину за руку, поки вона не вискочила з автівки:

– Ірена, – трохи стиснув він її долоню, – я хочу, щоб ви знали: якщо вам буде потрібна допомога – ви можете звернутись до мене з будь-чим і в будь-який час. Навіть вночі.

Ірена здивовано війнула бровами:

– Дякую…, – розгубилась вона, – але, гадаю, такої нагальної потреби в мене не буде.

Він кивнув:

– Я й не кажу, що вона повинна виникнути, але, якщо все ж таки з’явиться, пам’ятайте: ви дійсно можете мені зателефонувати будь-коли.

– Добре, – немов поринувши у якісь свої думки, невпевнено відповіла дівчина. – Запам’ятаю.

Олекса вийшов з машини й, обійшовши її, відкрив дверцята, допомагаючи Ірені вийти:

– На добраніч!

– Навзаєм! – похапцем всміхнулась вона й зникла у під’їзді.

Матері вдома вже не було: пішла у нічну зміну. Ірена дуже не любила такі ночі, коли доводилось залишатись самій в темній трикімнатній квартирі, та ще й на першому поверсі. Інколи ставало моторошно, не рятували й кицьки, що жили в них: наглі безпардонні створіння. А Влад, після відновлення стосунків, навіть не пропонував скрасити її нічну самотність. Тож, доводилось самостійно рятуватись від страхів.

Зараз Ірена вирішила не намагатись осмислити те, що відбулось на майстер-класі. Краще вдень, бо якщо вночі занурюватись у роздуми про всякі містичні дивовижі, то нічого доброго з цього не вийде – лишень налякає себе зайвий раз. Вона передивилась пару легких фільмів й, коли вже вії почали змикатись, впала на подушку…

Спочатку Ірена почула шелест листя, а, коли розплющила очі, то побачила, що стоїть посеред лісу. Він недоброзичливо нависав над нею, приголомшуючи своєю віковічністю. Темний й непролазний. Здавалось, що сонце не здатне пробитись через його надто густу крону, щільно зімкнуту десь у височіні.

Листя щось нашіптувало їй, але не чутно було жодної птахи, й від цього ставало моторошно. Напівтемрява лише додавала страху.

– Дивись-но! – пролунав голос за її спиною. – Він віднайшов свою живинку!

Ірена стрімко обернулась: позаду стояла худорлява жінка, трохи вища за неї. Її чорне, блискуче, немов воронове крило, волосся дивно розвіювалось, наче вітер грався ним. Такі самі чорні очі, здавалось, пропалювали дівчину наскрізь. А яскраві червоні, трохи тонкуваті губи вигинались у неприємній зловісній посмішці.

– Хто ви? – здригнулась Ірена.

– Для тебе це вже немає ніякого значення, дівчинко, – ще злісніше посміхнулась незнайомка. – Як воно в тобі плескотиться! – блиснули в її очах червоні іскорки та рука з довгими, пофарбованими у чорне нігтями, потяглась до дівочого обличчя.

– Що вам від мене потрібно?! – злякано відсахнулась дівчина, та зрушити з місця не змогла, не на жарт злякавшись.

– Те саме, що й йому, – мало не вишкірилась та хижою посмішкою.

– Кому?! Що саме?! – безпорадно крутилась на всі боки Ірена та безплідно намагалась відірвати ноги від землі, до якої вони начебто прикипіли.

– Бідолашна! – з вдаваною щирістю скривилась жінка. – Він не сказав? – зареготала. – Звісно ж – ні! Хто скаже їжі, що вона – їжа?!

Дівчина аж зіщулилась: той регіт відлунював по всьому лісу, розлітаючись на всі боки, й повертаючись. Він пробирав до самих кісток, й прогулювався неприємним холодом по спині. Незнайомка схопила Ірену за обличчя своїми довгими моторошними пальцями, мало не проштрикуючи шкіру своїми кігтями, що наче видовжились ще більше. Один ніготь все ж різонув дівчину по щоці, й та відчула, як по ній заструменіла кров.

– Встиг-таки захистити, паскудник! – скрипнула зубами відьма, відсмикуючи руку.

Зненацька почувся шерех крил, й над головою жінки промайнув величезний ворон, зачепивши її за волосся та смикнувши його. Голосно каркнувши, він розвернувся в польоті й понісся на відьму знов, цілячись уже в скроню. Зашипівши, та відскочила й скинула руку догори. З її долоні почала просочуватись якась імла, та не встигла вона із нею щось зробити, як проміж Іреною та незнайомкою виникла кремезна чоловіча фігура. Хтось закрив дівчину своєю спиною. Довге золотаве волосся чоловіка розвіювалось, так само як і в жінки, та світилось навіть у півтемряві.

– Забирайся! – його металевий голос дещо лякав.

– Хочеш до бою?! – скрикнула відьма. – Давай! – розвела вона руки і вже з обох долонь засочилась сірувата імла.

Ірена ошелешено дивилась на все це дійство й досі не в змозі відірвати ніг від землі, наче й справді прикипіла. Раптом на її плече злетів ворон, й вона перелякано заклякла, не знаючи чого чекати від цього велетенського птаха. А той просто дзьобнув її у мочку вуха. Дівчина скрикнула й прокинулась, підхопившись на постелі та опинившись в чиїхось обіймах. Хтось гладив теплою долонею по її спині й тихенько нашіптував:

– Все добре, птахо моя. Тепер все добре.

На якусь хвилю вона навіть заспокоїлась, але потім прийшло усвідомлення, що вона… вдома… одна… Хто ж тоді поруч? Ірена схлипнула зі страху й розплющила очі: поруч нікого не було. Вона стрімголов кинулась до вмикача світла: в кімнаті лише вона, навіть кицьок не було. Хотіла вже було спокійно видихнути, та по підвіконню хтось проскреготав, а прямо в її голові залунав зловісний шепіт: «Гадаєш, втекла, моя люба?»

Дівчина затремтіла так, що навіть зуби зацокотіли від жаху. Коли ж пролунав наступний скрегіт, вона сама незчулась, як вхопила телефон та набрала виклик Олекси. Зі слухавки моментально почувся стурбований голос: