Читати книгу - "Монстр серед монстрів, Марія Власова"

- Та що ви таке говорите? Та я б ніколи... - обірвала цю фразу, щоб ніхто не зміг зловити на слові.

- Ідіть у замок, швидко! - замість відповіді наказав "сова", розвернувся і пішов у бік замку. Нам нічого не залишалося, як піти за ним під шипіння його солдатів. Щось мені підказує, що все пішло явно не за планом. Як мені тепер сільську дурепу грати?

Може, бувши служницею, легше буде пробратися до кабінету цього найголовнішого монстра? А далі-то що? Як потім звідси втекти? Та ще й старих я не зможу просто кинути. Як же важко жити-то!

Ми пішли по опущеному мосту через рів з водою  і зупинилися біля брами. Усе тому, що всередині металевих чоловічків не було. Навіть той самий "сова" раптом зняв свій шолом, дозволяючи чорному волоссю майже до дупи вкрити броню. До нього підбіг один із солдатів. У нього теж не було шолома, і я мимоволі витріщилася на його темне до лопаток волосся, зав'язане в тугу косу. Обличчя його при цьому було дуже симпатичним, але, як мені здалося, злегка сіруватим. Коли солдат допоміг зняти амуніцію з рук і ніг "сови", той повернувся до нас. Риси миловидні, на перший погляд, мені здалося що жіночі, тож я не втрималася і ляпнула:

- Баба, чи що?

Чорні очі примружилися, миловидне личко скривилося, і я вирішила не сходити з небезпечного шляху:

- Із шоломом вам краще було, солідніше, так би мовити. Може, одягнете назад?

А що я? Я нічого! З чого я маю бути тактовною? Не треба було на мою країну нападати, жінкоподібний виродку!

Солдат, який допомагав йому роздягнутися, щось здивовано зашипів, на що "сова" - різко на нього шикнув.

- Не груби, дівчинко, - зупинив мене старійшина, тож я вирішила закрити свій рот.

"Дядечко", як справді виявилося в лапках, підійшов до нас і вирішив втихомирити грізним поглядом, високим зростом і... сірим кольором обличчя? Подивилася на солдата, потім на решту, всі їхні обличчя мені теж здалися якимись сірими, чи що.

- А ви чого сірі, отруїлися чимось? - припустила, невинно кліпаючи очима. Те, що вони такі від природи, було й так ясно, але після моїх слів личко "сови" скривилося ще більше, від чого на моїй душі стало дуже приємно, - ще говорили, що кухар не отруїть.

- Вас рятує тільки одне, дівчинко, ніхто з вас більше ніколи не залишить цей замок, - похмуро вимовив він, і я зіщулилася.

Ні, я здогадувалася, що нас усіх врешті вб'ють. Це було очевидно, ми ж можемо багато чого дізнатися за той час, який нам дозволять жити. Але все ж, мені хотілося вірити в краще. Відвернулася і голосно на весь голос заридала, притулившись до баби Люби та схлипуючи: "Матінко, як же так!!!". Здається, цього разу я зіграла дуже переконливо, бо страшно мені було по-справжньому. І як мені врятувати старих від такої не вартій заздрості долі? Мене має вивільнити Настасія, але як же вони?

- Моє ім'я Марат Скритний. Я, по-вашому, управитель при Арталу Безстрашному, за ваші дії перед головнокомандувачем відповідатиму я, тож і карати буду вас я. І знайте наперед, у нашої раси немає забобонів - жаліти старших, а покарання  за провинність одне - смерть.

Спаситель мій, скільки пафосу прозвучало, наче ціле життя репетирував. Проте моторошно стало, і кілька бабусь заплакало.

Марат щось сказав солдату, і той розвернувся до нас.

- За мною, л-людиш-шки, - прошипів солдат, і я трохи здивувалася.

Це що виходить, вони всі вміють по-нашому говорити? Але при цьому ми зовсім не розуміємо їхню мову. Нам довелося піти за ним у ліве крило замку. У самому замку було сиро і пахло чимось дивним. Що далі ми заходили всередину, то частіше я почала помічати незвичну особливість: скрізь стояли квіткові горщики з дивним фіолетовим бур'яном. От чесно: листя довге, на бур'ян схоже і майже кожні п'ять метрів зустрічається. Навіщо їм стільки кімнатних горщиків, та ще й у таких місцях, де і світла-то немає, щоб вони росли? Щось сумніваюся, що попередні власники замку цю гидоту розводили.

- Баб Люб, а що це за замок? - запитала тихенько.

- Тут пан жив, гад рідкісний, та правда, втік з усім цінним ще до того, як оголосили, що вороги близько. У молодості я тут служницею працювала, не думала, що ще на своєму віку доведеться тут побувати, - тихо промовила вона, все ще притискаючи мене до себе.

Ми зупинилися у великому залі, тут дивні горщики були всюди. Солдат став посеред зали й почав нас ділити. Дідусів він одразу послав на стайні, бабусь розділив на прислугу і кухонних робітників. Я без дозволу пішла одразу за Любою, хоча мене ні в ту, ні в іншу групу не включили. Солдатик узагалі якось дивно косився на мене весь час. Нас відвели на кухню і залишили там. Кімната велика, столи, плити, печі, двері великої комори: багата кухня, та воєнній уступає.

Коли з комори з'явився їхній кухар, ми з бабусями злякано підстрибнули. Це був чоловік із сивиною в темному волоссі, зав'язаному у хвіст. Огрядний злегка, він поставив перед нами мішок із ковбасами та в'яленим м'ясом і скривився. На обличчі його була сива борода, а колір шкіри майже темно-сірий, тож білки очей виглядали незвично білими.

- Викинути! - наказав їхній кухар з огидою і повернувся в комору. Я з подивом зазирнула в мішок і обімліла. Усе свіже, добре пахне і таке на вигляд смачне. І викинути? Та він що, знущається?! Бачили б мої поранені, як ці гади їжу викидають! Старих вони не годували, при тому, що їжі виявляється повно! Та як так-то?!