Читати книгу - "Легенда про південний вітер, Анна Ліє Кейн"

Вона була юною, закоханою, але навіть тоді вона не змогла. Не змогла жити з тим, хто посміхався, дивлячись як його армія вбиває воїнів інших королівств. Як вони нищать міста, вбивають дітей та жінок. Як демони впевнюються у думці, що люди мають їм підкорятися і жити в єдиній Ізаріді як раби.

Вона втекла. Він полював за нею. Полював, коли весь континент став належати йому. Не припинив полювати, коли в нього зʼявився гарем. І не збирався припинити, хоч би що йому довелося зробити. 

Міара боялася, що наступного разу він спалить не тільки ліс, а й села.

Відьма дійшла до місця, звідки було видно Завісу. Але тепер вона побачила свій будиночок. Точніше те, що від нього лишилося. Дві обгорілі стіни, чорна піч, та кілька балок. Вона обережно переступала чорні повалені стовбури дерев. Йшла вперед, дивлячись на своє згоріле лігво.

В її душі так само тліло вугілля.

Аж раптом погляд Міари привернуло щось, що стояло на порозі її згорілого будиночка.

Мішок?

Так. Чистий мішок. Зовсім не та річ, яка могла сама зʼявитися посеред лісу. Відьма тривожно озирнулася. Вона перевірила простір магією. Але в лісі вона була одна.

Напружено придивилась до маленького пакунка, що лежав на порозі. І рушила вперед. Вона наближалася збоку і зрозуміла, що це якась річ, яку накрили мішковиною.

Зневажливо пирхнула і стиснула зуби. Це послання? Вони хотіли сказати, що знайшли її? Всередині спалахнув гнів. Відьма перевірила магією невідому річ, але це не було пасткою. Вона рішуче підійшла і смикнула за тканину.

А тоді застигла, наче вмерзла у кригу. Перестала дихати, ніби забула як це робити. Мішковина впала на чорну вкриту вугіллям і попелом землю.

Міара дивилася у скляні карі очі. Та не могла повірити, що дійсно бачить це. 

На її порозі залишили голову мисливця.

- Ні, - прошепотіла Міара та відступила на крок. Зачепилася ногою і впала, але не відірвала погляду від карих очей. 

- Ні, - простогнала вона. А потім зірвалася на крик. Такий, що розривав голосові звʼязки, а легені змусив горіли. Він перейшов у вий. Відьма вчепилася руками у свою голову. Крізь пелену сліз не могла вже нормально бачити, але дивилася на поріг.

Це було занадто. Здавалося її розірве від болю. 

І не було більше поруч лісу, який міг би її заспокоїти.

Ще довго відьма плакала і ходила навкруги дому. А потім кілька годин вона просто сиділа на землі, поруч з тим, з ким хотіла втекти на край світу. 

Аж раптом розсміялася. Хрипкий божевільний сміх наповнив згорілий порожній ліс. Вона рішуче повернулася до голови Корда. Подивилася на нього палаючими очима, та промовила:

- Твоя правда, Корде. Ми не побачимо падіння імперії, але я зможу його наблизити. А ти дійсно виявишся тим, хто привів мене у Шедан.