Читати книгу - "Час бою (болю), Соломія Даймонд"

*Аліна  

Металева ложка ковзала по вівсянці, неначе пензлик по полотні. Я не любила цю кашу, тому й розмазувала її по краях тарілки, неначе неслухняна дитина, що відмовляється від поживного сніданку. Насправді ж мені просто не хотілося образити Давида, який прокинувся дуже рано, щоб приготувати це для нас. Я справді цінувала його турботу й не хотіла засмучувати.  

Добре, що він зараз щось зосереджено читав у своєму ноутбуці й не звертав на мене уваги. Я дозволила своєму погляду бодай на мить ковзнути по його тілу. Очі виглядали набагато яскравішими через сяйво, що долинало з монітора, руки під сорочкою напружилися, а пальці вистукували якийсь знайомий ритм по дерев’яній поверхні. Білінський був не просто гарним, а вишуканим, галантним і по своєму чарівним.  

— Про що думаєш? — він різко опускає кришку від ноутбука й ловить мене на спогляданні за ним.  

Я мов ошпарена нахиляюся до своєї тарілки й це викликає у нього сміх. Пухкі вуста розпливаються у щирій посмішці й за ними з’являються зморшки під очима. Груди здіймаються вгору від радості. Таке враження, що він всі ці дні вичікував на такий момент.  

— Що це за ігри, Давиде? — Щоб хоч якось приховати свій рум’янець я швидко хапаю тарілку з вівсянкою й втікаю з-за столу.  

Залишки свого сніданку я перекладаю в контейнер, який потім віднесу кішечці, що тиняється біля під’їзду. Саме від її нявчання я й прокинулася сьогодні. Мабуть, бідолашна загубилася або ж це просто місцева дворняжка, яка хоче привернути до себе увагу.  

— Ти намагаєшся відвернути мою увагу тим, що ставиш інше питання замість того, щоб відповісти на моє? Це провальна тактика, Аліно. Просто зізнайся, що ти витріщалася на мене і я більше не буду тролити тебе щодо цієї незручної ситуації. — Білінський забирає в мене тарілку й починає мити її, як ні в чому не бувало. Здається, ця ситуація добряче потішила його его. Я вже навіть забула яким самозакоханим він був у дитинстві.  

— Просто зізнаюся, — покривилялась я, закриваючи контейнер з вівсянкою. Надіюся, що кішечці вона сподобається більше, ніж мені.  

— Чим плануєш сьогодні зайнятися? — перевів тему Давид, завершуючи з посудом. Коли він ненароком (глибоко в цьому сумніваюся) нахилився до мене, то в ніс вдарив приємний шоколадний запах. Трясця! Я ж забула його питання. — Плани на день, Алю. Не втрачай остаточно від мене голову. — Білінський самовпевнено підморгнув мені й дістав з пакета апетитне зелене яблуко. 

— До мене зранку написала кураторка й тонко натякнула на те, що мені потрібно повернутися до навчання, якщо я хочу добре закінчити цей семестр. — Очевидно, що вона мала рацію. Мені й так вже доведеться чимало занять відпрацьовувати. — Однак, я вирішила, що піду в університет вже завтра. Мені потрібен ще один день.  

Мені було соромно перед собою за цю слабкість. Якби мій брат бачив мене зараз, то він розчарувався б у мені? Гадаю, він би дуже хотів, щоб я змирилася з його смертю й рухалася далі. Та насправді це легко було лише на словах, але аж ніяк не на ділі.  

— Розумію, Аліно. Ти не маєш робити щось з волі інших людей, а з власного бажання. Чини як вважаєш за потрібне. Якщо буде потрібна допомога з домашніми завданнями, то звертайся. Я звісно, не ас в мовах, але роки в Словенії таки дали мені неоціненний досвід. — Приємне тепло розлилося по грудях від того, що Давид так спокійно відреагував на моє рішення дати собі ще один вихідний. Він не тиснув на мене й це було найкращим рішенням у нашому випадку.  

— Ми б могли прогулятися? Свіже повітря йде мені на користь. — Мені щиро хотілося, щоб Білінський склав мені компанію.  

— Так, звісно, але трохи пізніше, бо зараз мені потрібно розв’язати питання, пов’язані з роботою. — Він звів брови й на переніссі утворилися кумедні складки. Насуплений Давид виглядав так кумедно. Поки він дивився на свій наручний годинник, я непомітно сфотографувала його на свій смартфон. — Це займе близько години. Почекаєш?  

— Так, звісно. — Я вже навіть знала, чим себе займу.  

Поки Білінський зосереджено працював за своїм ноутбуком, я схопила контейнер з вівсянкою й побігла на перший поверх. Кішечка терлася боком об ліхтар, а коли побачила мене, то боязко ступила мені назустріч. Щоб не злякати тваринку, я присіла навпочіпки й обережно простягнула долоню в її бік.  

Руда пустунка нявкнула й облизнула мої пальці. Гадаю, це добрий знак і ми з нею подружимося. Коли я відкрила контейнер, то вона швидко накинулася на кашу, неначе дуже давно їла. Мені так стало жаль цю тваринку. Як люди можуть так жорстоко вчиняти зі своїми улюбленцями й кидати їх напризволяще? Від цього у мене на очі наверталися сльози.  

Позаду я почула чиїсь повільні кроки. Коли обернулася, то побачила старшу жінку з клунком у руках. Вона болісно скрикнула, хапаючись за одну ногу. Її пакунок впав на землю й звідти висипалися в’язані іграшки. Я не встигла їх роздивитися, бо поспішила на допомогу незнайомці.  

— Що з вами? — поцікавилася я, допомагаючи старенькій сісти на лавку. Вона була волога й слизька, але поблизу більше нічого не було.  

— Судома. У мене таке часто. Зараз пройде. — Вона вкотре скривилася від болю, намагаючись розтерти ногу крижаними руками.  

— Можливо, варто покликати когось з ваших близьких на допомогу? У якій квартирі ви живете? — У таких стресових ситуаціях я ставала розгубленою й боялася, що я не тільки не зможу допомогти людині, а ще й випадково завдам їй шкоду.  

— Ех... — Старенька важко зітхнула й потягнулася до свого пакунка.  

— Сидіть-сидіть. Я все зберу. — Поки я підіймала іграшки, незнайомці стало краще. Це добре, бо я вже сама розхвилювалася.  

— Дякую тобі, дівчинко. І кликати нікого не треба. Та й немає кого, якщо чесно. Я тут сама живу, або правильніше сказати виживаю. — Серце стиснулося від болю через ці слова.  

— Невже у вас нікого немає? — поцікавилась я, сідаючи поруч зі старенькою.