Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"

– Привіт. – Забравши сумку і поцілувавши дружину, я подався з важким вантажем назад у кухню. Хоча на тлі моєї нічної ноші це були квіточки. – І, Даша, зайди, будь ласка, до кухні, після ванної. Нам потрібно терміново дещо обговорити.

– Все нормально? Що трапилося? Ти розбив мою улюблену чашку? – Тон дружини став одразу підозріло-стривоженим.

– Ні, нічого в будинку не постраждало, не метушися. Навіть навпаки… Бачиш, яка чистота?

– Так, спочатку взагалі подумала, що не туди потрапила, – окинувши поглядом квартиру, що просто сяяла, сказала Даша, – на тебе чекає особлива подяка за таке прибирання.

– Так, годі, припиняй вульгарності, йди в душ, освіжись з дороги, питання справді серйозне. – Почервонівши, пробурчав я. А хто б не почервонів, знаючи, що прямо тут десь ходить домовик та слухає наш флірт?!

– Гаразд, умовив, скоро буду. – Махнули мені рукою і зникли в спальні. Щоб за кілька хвилин звідти у ванну шмигнуло голе тіло.

– Твою ж матір, з нудизмом поза спальнею нам точно доведеться зав'язати... – Бормочучи собі під ніс, я подався до холодильника, що стояв у коридорі. Відкрив морозилку. Взяв пляшку горілки. І рушив назад на кухню.

Коли дружина вийшла з душу з рушником на тілі та ще одним на голові, її зустріли стіл із грибами, помідорами, смаженою картоплею та наповнена чарка горілки.

– Ух ти як смачно пахне! І скільки ти всього купив. І ще картоплі насмажив! Вітько, я тебе обожнюю! – Плюхнувшись мені на коліна вона смачно цмокнула мене в губи.

– Даш, один момент. Сядь на стілець, будь ласка.

Мабуть, у моєму голосі було достатньо серйозності, щоб вона послухалася і припинила чіплятися.

– Коротше, якщо коротенько, – зібрався я й кинувся вперед, – то магія існує. У сусідньому будинку жила відьма. Вона мені сказала, що я проклятий. Потім узяла моє прокляття на себе і померла. Я після цього відчув у собі деякі здібності. Можу тепер бачити практично все та ще дещо, з чим до кінця не розібрався. А ще – у цьому будинку живе домовик. Це все, крім горілки, власне він і приготував.

Проторохтівши це на одному диханні, я завмер, чекаючи на реакцію. Сміх, агресія на «дурні жарти», питання про здоровий глузд. Має бути хоч щось. Чорт, та я б сам собі ледь повірив би після такої сумбурно-шаленої сповіді!

– Таак ... – Протягнула дружина з дивним виразом на обличчі. – Віть, ти ж розумієш, що таким речам повірити просто на слово навіть мені важко, як твоїй дружині. А якщо ти будеш на вулиці про таке кричати – взагалі в психлікарню заберуть. Чи є докази у тебе? – До кінця промови в її голосі виразно відчувалася тривога.

– Припустимо, є. – Я постукав рукою по поверхні кухонного диванчика зліва, там, де було порожньо. – Парамоне, можеш здатися на очі моїй дружині прямо на цьому місці?

– Так, Хазяїне. – сказав дух і, власне, з’явився там, де просили.

***

Я допомагав Даші допити пляшку горілки, сидячи на ліжку у спальні. На тумбочці стояла тарілка з огірками. Погляд дружини був уже трохи блискучий, але вона не хотіла відпускати «біленьку» з рук.

– Це що ж, сука, виходить... Він бачив, як я гола по хаті ходжу? – Всоте питала вона повітря. Навряд чи мене, бо я вже точно неодноразово відповідав.

– І це що ж, вони скрізь є, і у мами?

– Навряд, зай. Парамон залишився від стародавнього чарівного роду. Навіть у магічних родинах домовики – дуже рідкісні гості, а якби твоя рідня була чарівниками, ми б знали…

– Вітя, трясця! Ми тут три роки жили – і не в курсі! Не в курсі, розумієш?

Я розумів. І це була далеко не найжорсткіша з реакцій. Першою реакцією, звичайно, був класичний жіночий вереск. Другий – спроба прикрити наготу (хоча все найважливіше було прикрито). А далі – я збився з рахунку. І крики, і питання про те, чи не збожеволіла вона, і спроби викликати поліцію у зв'язку з незнайомцями в нашій квартирі – Даша видала весь спектр можливих емоцій і реакцій у зв'язку з баченням домовика на нашій кухні. І тепер, щоб істерика не набрала нового оберту, треба було змінити русло.

– Даш. Може, поговоримо про файні сторони всього, що сталося? Дивись: я живий-здоровий, ти теж, я навіть якимись бонусами обзавівся. Плюс тепер готувати ми можемо набагато менше і виключно для Парамона. Як підношення. А він перейметься нашою їжею. І, як бачиш, у нього непогано виходить – я кивнув на солоний огірок, одним з яких саме хрумтіла моя дружина.

 – Добре, давай спробуємо спочатку. – Спробувала заспокоїтись і говорити розважливо Даша. Але з огірком у руці та перегаром виглядала смішно. – Ти казав ще щось про померлу відьму, як так? Як ти взагалі поряд виявився?

– Я просто йшов за пивом та чіпсами. Хотів увечері кіно подивитися. Так і не дійшов. Біля будинку біля пустиря кущі такі густі ростуть, пам'ятаєш? Почув з того боку метушню, ніби хтось бореться. Зазирнув, а там – тітка наче сама а пихкає, наче бореться з кимось. Власне, цей хтось її і поранив. Сильно. І зник. Щось схоже на привид чи дух вітру, не знаю.

– Очманіти... – Даша з переляку прикрила рота рукою. – Вітю, капець ти хоробрий, звичайно... Нахіба ти в ті кущі поперся взагалі? До речі, я бачила там біля під'їзду поліцейську машину, коли під'їжджала сюди…