Читати книгу - "Легенди нескореної зими"

Офіціант повернувся і зник на кухні. Сергій рефлексивно пригубив зі склянки. Непогано… Після такого напруженого дня це був дуже доречний напій.

Мишко скоро повернувся з туалету, обляпаний водою, з мокрим обличчям і навіть волоссям. З вуха стирчав скручений шматок паперової серветки. Пляму на бушлаті він як міг заправ, але намочився водою майже до пояса. Тому скинув бушлат, повішав на спинку стільця, продемонструвавши публіці теплий реглан з довгими рукавами; на ньому було зображено усміхнену цицькату дівку в уніформі вермахту з кулеметом МГ напереваги і написом готичним шрифтом «Скільки того життя? Давай розважатися на повну». В піхвах на поясі у нього були: стропоріз[24] і мисливський ніж, за поясом — ліхтарик із функцією електрошокера і кийка, телескопічний дрючок, кілька вибухових пакетів.

Манірні дами, котрі щойно закидали в себе стопка за стопкою солодкі настоянки, що подавались тут на спеціальній таці, враз зблідли і швиденько пішли розраховуватися до бару, навіть не допивши ням-нямку. Суворі чиновники у білосніжних сорочках і з золотими запонками, які до цієї миті по-діловому переглядали якісь документи, пили віскарь і закусували фондю, подивляючись на всіх інших, як на невдах, раптом затихли, опустили плечі та теж стали збиратися геть. Звернувши на це увагу, Сергій подумав, що зброя в руках народу не тільки нашорошує чиновницьку братію і тих, у кого рильце в пушку, а й примушує їх остерігатися народного гніву…

* * *

Біля Київради взагалі не відчувалось, що на Грушевського ідуть бої. Тихо, сонно, у вікнах затишно горить світло і лише вартові на вході і народ, що вештається туди-назад, нагадують про те, що в Києві — Революція. А коли пройти далі, до рогу Богдана Хмельницького і Хрещатика, то починалось інше життя. Тут, на барикаді, майже не було охорони, кілька сонних майданівців пропускали всіх і «на вихід», і «на вхід». Лише придивлялись, щоб не було надто п’яних. За барикадою починався світ, від якого Сергій навіть встиг відвикнути і перестав його розуміти. Світ, де був мир, спокій і останні дні Різдвяних свят.

Він вийшов за периметр Майдану і сів у машину, що чекала на нього. В машині було тепло, якось по-домашньому затишно і приємно пахло новеньким шкіряним салоном.

— Здоров, вояка, — привітався з ним водій. — Ще не надокучило все це?

— Здоров, мєнтяра, здоров, Петя, — посміхнувся Сергій, вони потиснули одне одному руки і радісно обнялись, як могли, у тісноті авто.

— Куди їдемо? — запитав водій і став потихеньку рушати у бік Бессарабки.

— Куди хочеш. Тільки мені потрібно переодягнутися, бо сам чую, як від мене тхне димом.

— А поїхали до мене. Оксана вареників наготувала, як ти любиш — з картоплею і шкварками. Я баньку розігрію… Кості пропаримо…

— А не відмовлюсь. Хоч на племінників подивлюся. Скільки вже дівчат… рік не бачив?..

— Малих побачиш, Ваську — ні. Вчора поїхав на навчання, — реготнув. — Думаю, бреше. У Львові будуть майданити. Добре, хоч не тут. Досить одного божевільного в родині.

Авто повернуло на бульвар Шевченка і, проминаючи пости даішників, котрі не звертали увагу на машину, рушило у напрямку Святошино. Водій натиснув на акселератор так, що машина різко набрала розгону і впевнено помчала порожнім шосе.

— Ти нині не на службі? — запитав Сергій, поборовши млосне відчуття слабкості від різкого набору швидкості — він давно не ганяв на автомобілях.

— Завтра заступаю. Ми з пацанами відмовились іти на Грушевського.

— І що? — здивувався Сергій і патетично вигукнув: — Майдан акбар[25]! І тебе після цього не звільняють?!

— Якщо всіх почнуть звільняти, хто буде їхні жопи охороняти? Нас кидають на дачу Яника. Будемо там дурня врубати перед вашим автомайданом, який чомусь так любить пікетувати дачі. От життя пішло… Доводиться займатися чортзна-чим! — і він ще глибше втиснув педаль газу.

Машина проскочила через площу Перемоги, ніби кортеж Януковича через Межигір’я.

— І що, вам навіть бабки не пропонували за те, щоб розігнати Майдан?

— Мені не пропонували. Але багато наших пішли туди за бабки… А що це ти став таким допитливим? Ти ж і без того все і завжди знаєш, — трішки скривився водій.

— Так, я навіть знаю те, що не знаєш ти… — він криво посміхнувся.

— Ну-ну? — коса зиркнув на кума.

— Мій похресник… твій син… не поїхав до Львова…

Машина стала стишувати хід і брати вправо. Зупинилась біля пам’ятника танку на Шулявці.

— Де він? — запитав водій.

— На Майдані, — зітхнув Сергій. — Нині був у нашому наметі, я його підгодовував. Просив, щоб тобі нічого не казав…

— Уб’ю курву! — розізлився Петро. — З вашим майданом!.. Блядь! Ріс нормальний пацан, а тепер… Ну, нахуя воно йому?!

— Ти мене питаєш? — якось безвільно розвів руками Сергій.

— Я себе питаю… — забарабанив пальцями по рулю Петро. — Я все розумію, Сергію. Все. І цей Майдан, і людей на ньому… Я не хочу, щоб нами, ментами, керував зек, щоб ми жили у цьому лайні, але ще більше я не хочу втратити сина…

— Я не знаю, що тобі на те сказати… З одного боку навіть відчуваю якусь вину перед тобою… З іншого… Не знаю… Не знаю… Він зробив свій вибір. Сам.

Петро завів машину, тихим ходом проїхав до пам’ятника танку, звернув у бічну вуличку, зупинився. Дістав з бардачка пляшку коньяку, дві склянки, шоколадку.

— Вип’єш? — запитав Сергія.

Той ствердно кивнув.

Кум щедро розлив у чарки пахучу коричневу рідину. Сергій поламав на шматки шоколадку. Випили.

— Ти знаєш… — повернувся обличчям до кума Петро і сперся ліктем на руль. — Я завжди тобі розповідав все, що у нас відбувається. Я був на твоїй стороні. Не тому, що ти мій родич. А тому, що я сам проти цього режиму і хочу змін у країні…

— Петя, я знаю, я…

— Помовч… Я розумію, що там, на Майдані, теж чиїсь діти і вони можуть загинути…

— Туди прийшли навіть батьки з синами…

— Так! Не треба тут мені вашої патетики… Я про інше… Просто зроби так, щоб він поїхав до Львова, на навчання. Вмов його, ти зможеш. Скажи, що у Львові теж потрібно робити революцію… Він на це клюне.

Сергій зітхнув.

— Просто зрозумій мене… Там —