Читати книгу - "Есміна. Таємниця крижаної королеви, Юлія Богута"

Холодне скло віддавалося колючками в пальцях. Я задумливо проводила ними по поверхні, обводячи силует по ту сторону, й намагалася якось обдумати ситуацію. Десь там, з іншого боку, сиділа блакитноока дівчина з білим волоссям. Вона насторожено обводила очима кімнату для допитів, доки Рейн шукав хоч якісь зачіпки в її пам'яті, а Джері проводив експертизу арбалета з якого теоретично й мали стріляти. Тільки схоже, що з доказами нам сьогодні взагалі не щастило. Як і зі свідками. Той стариган, який володів цирком, підтвердив слова циркачки й створив їй тим самим таке собі алібі. А тому, все, що ми могли їй приписати — замах на нашу "Крижану королеву", але знову ж таки — ніяких прямих доказів чи свідків не було. Від цього хотілося битися головою об стіну. 

— Я домовився з Джері, що його пасія кілька днів побуде у відділку, — почулося з-за моєї спини, втримуючи від биття державного майна,  — може хоч так я зможу бачити його на робочому місці.

— Вона тобі теж видається підозрілою...? — задумливо кинула, розглядаючи, як Ароу за склом майже розслаблено оглядала приміщення. — Для жертви, вона занадто спокійна.

— Згоден з тобою. Тому я накинув на неї магічний маяк, щоб знати місцеперебування. Якщо вона причетна до вбивств, ми дуже скоро дізнаємось про це. А поки, — протягнув Рейн опираючись плечем на скло поруч зі мною, й заглядаючи смарагдовими очима в мої. — Я скучив. І планую тебе затягнути до себе...

— В обійми...? — ледь посміхнулася, вдивляючись у неголене обличчя. На ньому ледь можна було помітити втому.

— І туди теж, — лице стало наближатися, аж доки м'які губи не торкнулися моєї щоки. — Ходімо додому...? Мені наш відділок уже в печінках сидить. Ніби якась відьма наклала закляття, щоб я з нього не вилазив.

— А...? — заїкнулася про цих двох по ту сторону дзеркальної стіни.

— Джері чергує. Повір мені, він в неї так влип, що не відійде ні на крок, — слідчий закотив очі й виснажено хилитнув головою. — Ходімо, Есміно... Я підкуплю тебе дорогою. Зайдемо в нашу кав'ярню за чимось смачненьким. А додому якраз доїде доставка з нормальною їжею.

— Міг і не підкупляти, — буркнула, повертаючись до дверей. — Я в тебе і так у добровільному рабстві. Їжа — то приємний бонус.

— Чого це ти в рабстві? — не зрозумів чоловік, обіймаючи зі спини та торкаючись носом мого волосся. Тепле дихання викликало посмішку. — Я ж наче ще не встиг тебе в кайданах потримати.

— Бо разом з тобою під закляття потрапила. Інакше як ще пояснити, що я мерців знаходжу посеред вулиці? Так ще й не в робочий час? — вибагливо скосила погляд на потріскані губи, напроти своїх очей. — Так що ти попав, Лоріане.

— На що...? — перепитав він, не зводячи очей з моїх вилиць.

— На порятунок. Ти тепер як справжній дракон, зобов'язаний охороняти несправжню принцесу у своїй вежі, щоб вона нарешті виспалась. Щоб жоден мертвий принц не потривожив її сон!  — прошепотіла йому в губи. Від дивної аналогії слідчий не втримався й розсміявся, впираючись лобом у моє плече. — Я, між іншим, цілком серйозно...

— А чого це я дракон? — не вщухав сміх Рейна. — В книжках вони всі злі та помирають швидко.

— Бо вони добрі, — знизала плечима. — А помирають швидко, бо дурні. А ти в мене розумний і наче живучий. Воювати з принцами не будеш же, правда? Просто спали мости, щоб не добралися до замку. А не вийде — візьмем у мене сокиру та й обрубаємо мотузки до біса.

— В тебе є сокира? — регочучи перепитав Рейн. — Звідки у некроманта може взятися сокира? Хіба ваша головна зброя не ноги?

— Ноги, — підтвердила його теорію. — Але я дуже лінивий некромант, тому сокира буде надійнішим варіантом. Та й швидшим, ніж пів ночі по кладовищу бігати від зомбі, який образився, що я на його клумбі висадила бузкові фіалки, замість фіолетових.

— Теж з практики? — кмітливо посміхнувся красень, переплітаючи наші пальці та м'яко тягнучи на вихід. — Як ти взагалі пережила навчання з такою вдачею?

— Саме з нею і пережила. Ти думаєш чого некромантів лічені одиниці залишилося? Це не сама приємна робота.

— Бог з тим, що неприємна, — продовжив чоловік цікаву бесіду. — Я як уявлю, що після смерті все одно опинюсь на робочому місці, то помирати взагалі вже не хочеться. Тільки ж я залишусь ненадовго, а ти, як некромант, певно залишишся у відділку неприкаяним духом, через нерозкриті справи.

— Тому я помираю лише частково, — веселилася й далі, спускаючись сходами. На виході нас вже чекала міс Салі, яка мовчки перехрестила нашу пару та щасливо повернулася до свого кросворда. — А от тобі й це не допоможе. Я тобі обіцяю. Помреш, я тебе воскрешу.

— Як же? Мені що, тепер геть померти не можна буде?

— А ти як думав? Залишиш мене на Джері, щоб я в нього вбивала розум книжками, а потім ще й гвіздки в його труну? — уявила собі цю картину. — Е ні! Я вас обох воскрешу, щоб ви наші справи позакривали. Вип'ю зілля і буду давати вашим духам прочуханки, аж доки не втечете назад у живий світ.

— Яка ти в мене жорстока жінка...хоч бери й...

— Кидай за ґрати? — перебила, застібаючись перед виходом на вулицю. Холодне повітря приємно вдарило в лице, змушуючи трохи прокинутися.

— Одягай наручники вдома та приковуй до ліжка, щоб відіспалася і подобрішала трохи.

— У тебе дивні смаки, тобі вже говорили?

— Це ти про наручники? — посміхнувся Лоріан, стискаючи пальці у своїй долоні.

— Скоріше про себе. Знерухомлення більше схоже на професійну звичку, ніж на дивну особливість твого інтимного життя, — спокійно мислила, підкидаючи сніг носочками кросівок. — Враховуючи твоє прокляття, навряд чи ти взагалі когось приковував. Хіба що себе.

— Краще б себе, — двозначно додав Лорі, змушуючи зацікавлено перевести на нього погляд. 

— Неочікувана деталь... І хто ж та дурепа?

— Кохати мене може тільки дурепа? — веселіше запитав Рейн.

— Не те щоб... Я твоїх колишніх принципово так зву. Сумніваюсь, що в них багато розуму, раз погодились на такі експерименти, — знизала плечима. Брехати якось не хотілося. — Ти ж і так не контролюєш силу потоку. А зв'язаною вона б не могла навіть вчасно відсунутись. Взагалі не знаю як ти на таке погодився.