Читати книгу - "Байка про Арктантропа, Артур Єрмак "

Звідки ти знаєш?

- Підслухала трохи, він наче хоче аби ти сам впевнився що нічого не відбудеться.

Розкажи мені ще що-небудь.

- Казочку може? Розповім тобі ту, що колись мені читала моя мама:

В одному царстві, де мудрість цінували більше аніж золото, оселився купець. Він відкрив власну справу, заставляв дружину робити хліб із рису, продавав його і мав на тому добрі гроші. Жадоба була в нього дика, нікому не дозволяв торгуватись із собою, за що його в тих місцях люди не любили, а весь хліб що не розкупали зжирав сам – не можна щоб добро пропадало.

Став він гладким і хворим, вже не міг силувати дружину, аби та працювала на його. Жінка втекла і більш не він її не бачив ні вона його. А сам купець був не в змозі навіть ходити самотужки, не те що працювати. На той час він вже мало не приріс до свого прилавка, тепер пустого і занапащеного. Де раніше снували люди, смакуючи той хліб і навіть радуючись йому, хоч би як сварились із самим купцем, стало сумно і навіть моторошно. Люди боялись купця, що походив на статую і лякав перехожих, коли починав рухатись і говорити.

Майна в його хаті вже не було і навіть зароблене золото розкрали. А купець все сидів за прилавком, не старів, не худнув, хоч не їв і навіть у туалет не ходив. Одну сотню років сидів, іншу, кричав до людей щоб купували його хліб, хоч товару вже скільки років не було і навіть сам прилавок згнив і зник. А купець все сидів на тому місці ще багато років поки люди не закопали його живцем в землю, утворивши таким чином пагорб. Помер він чи ні, невідомо, але коли той пагорб навіщось розкопали то там нічого вже не було, навіть кісток. Зник купець і кому він намагається продати свій хліб тепер ніхто не знає.

Лисиця закінчила розповідати свою казку і усміхнулась. Хлопець вже давно спав, і хоча сни йому снились тривожні, вони були усе ж таки легше ніж марення.

Цей привид, ця галюцинація приходила тепер кожен день і полегшувала долю хлопця розповідаючи казки або просто розмовляючи з ним. Вона навіть захистила його, коли одного разу з’явились образи якихось деревоподібних створінь і вимагали від Ітана ведмежої крові. Лисиця одним помахом свого віяла з хвостів розвіяла ту мару.

До того ж, тепер дозу зменшували, допоки зовсім не перестали колоту ту гидоту. З нього навіть зняли сорочку і перевели до палати, що правда одиночної. Це насторожувало, більш того ніхто не казав йому яке зараз число, і коли його випустять.

***

Зараз не було ніяких термінових завдань. Він міг спокійно чекати кінця зміни, їсти пончики, курити, попивати каву. Яка йому справа до того хлопця?

Так думав Парсонс і не дуже морочився. Орієнтування на так званого «арктантропа» вже пару тижнів як розіслали по інших відділках Кровії. Плакати з фотороботом теж розвісили по всьому Хаттону, зараз можна лише чекати. Все одно аналіз знайденого в лісі одягу не дав результатів.

О’Брайен натомість увесь час ходив по кабінету, іноді сідав за свій стіл та не міг довго всидіти. Барту було важко дивитись на свого напарника, вони вже довго працювали разом, багато бачили, знівечені тіла, горілі трупи, ножові та кульові рани.

За увесь час що вони працюють, це вперше Пітер О’Брайен так нервував.

- Навіщо ти себе так катуєш? Зараз все одно нічого не зробиш, навіть з цим Міллером, нікуди він не дінеться з психушки.

Він обернувся на Барта і кивнув йому.

- Ага, хлопцю, якщо це усе ж таки не його рук справа, добряче дісталось. Чув, що Гейст йому написав у діагнозі?

- Клінічна лікантропія. Ітан марить ніби в повний місяць перетворюється на звіра.

- Ну то може йому самому і примарилось що він той арктантроп, як він його назвав?

- Його рани звісно трохи змахують на кульові, але ж, він би просто не вижив після такого розстрілу. І той одяг який він знайшов у лісі, не його розмір, не співпадають отвори з його ранами.

- Спосіб відвести від себе підозру, - одповів О’Брайен.

Барт Парсонс лише пожав плечима, не бажаючи продовжувати розмову. Вони обидва бачили висновок експерта по тому одягу, хлопець його навіть не торкався.

- Я не знаю, в мене якесь дивне передчуття, тривожне, ніби в мене душа кудись провалюється.

- Через усю цю справу?

- Не знаю, мабуть більше через цього Ітана. Він же зараз напевно думає що як вкушений перевертнем то і сам на повню стане таким же. Як в усіх цих фільмах про вовкулак.

- Це може пояснити як він вгатив до психушки.

- Тільки мені стає лячно, що як він справді щось накоїть на повний місяць?

Парсонс аж подавився пончиком, а як відкашлявся то став сміятись і бити себе по колінках.

- Добряче, добряче Пітере, ти мене вморив. Ще скажи він справді перетвориться на вовкулаку чи ведмедя чи ще щось. АХАХАХАХ… стривай, ти що серйозно?

О’Брайен похмуро кивнув йому. Жоден мускул не сіпнувся на його обличчі, він був серйозний як ніколи.

- Ну, припустимо він справді перетвориться і що тоді?