Читати книгу - "Королівський убивця"

class="p1">Моя кімната мала одне високе вікно, що виходило на море. Взимку від штормових вітрів захищали дерев’яні віконниці, а гобелен, що висів угорі, надавав кімнаті ілюзорного вигляду теплого затишку. Отож я прокинувся в темряві й певний час тихо лежав, намагаючись збагнути, де я. Поступово до мене просочилися тихі звуки замку. Ранкові звуки. Дуже ранньоранкові звуки. Дім, — зрозумів я. Оленячий замок. А наступної миті я голосно кинув у темряву:

— Моллі.

Моє тіло було змученим і все ще боліло. Але не безсилим. Я вибрався з ліжка в холод кімнати.

Спотикаючись, дістався свого каміна, яким давно не користувались, і розпалив маленький вогник. Невдовзі доведеться поповнити запас дров. Мерехтливе полум’я осяяло кімнату спалахами жовтого світла. Я взяв одяг зі скрині в ногах ліжка лише щоб виявити, що він якось дивно на мені лежить. Через довгу хворобу м’язи мого тіла висохли, зате ногам і рукам вдалося вирости. Ніщо не пасувало. Я підняв вчорашню сорочку, але ніч у чистій постелі відсвіжила мій нюх. Я не міг більше витримати запаху брудної дорожньої одежі. Знову порився у своїй скрині. Знайшов там м’яку коричневу сорочку, що колись була мені задовга в рукавах, а тепер підійшла. Одягнув її зі своїми зеленими стьобаними гірськими штанами й черевиками. Я не сумнівався, що тільки-но зустрінуся з леді Пейшенс чи майстринею Гесті, як вони налетять на мене бурею, і ситуацію буде виправлено. Але сподівався, що це не станеться перед сніданком і виходом до міста. Було там кілька місць, де я міг почути слово-друге про Моллі.

Я виявив, що замок уже заворушився, хоча ще й не повністю прокинувся. Поснідав на кухні, як за часів дитинства, упевнився, що там, як завше, хліб найсвіжіший, а вівсянка найсолодша. Кухарка скрикнула, побачивши мене, і спершу примовляла, як же я виріс, а тоді лементувала, як я схуд і змарнів. Я ж подумав, що до кінця дня подібні зауваження справді доведуть мене до хвороби. Коли рух у кухні посилився, я втік, прихопивши товсту скибку хліба, щедро намащену маслом, на яку ще й наклав порцію варення з шипшини. Пішов назад до своєї кімнати, щоб узяти зимового плаща.

У кожній кімнаті, якою проходив, я знаходив що далі, то більше слідів присутності Кеттрікен. Стіну Малої зали прикрашав тепер витканий із різнобарвних трав своєрідний гобелен із горами. О цій порі року не було квітів, зате в найнесподіваніших місцях я натикався на товсті глиняні миски, повні камінців, куди ввіткнуто голі, але зграбної форми гілки чи висушені стебла чортополоху або рогозу. Зміни були невеликими, але безсумнівними.

Я опинився в одній із найстаріших частин Оленячого замку, а тоді запиленими сходами піднявся до сторожової вежі Веріті. Звідси відкривався розлогий краєвид на узбережжя, а крізь високі вікна Веріті пильнував за піратськими кораблями, несучи свою літню варту. Звідси він скіллив: посилав свою магію, що мала стримати піратів чи принаймні попередити нас про їхній прихід. Інколи ця оборона не була достатньою. Він потребував підтримки помічників, навчених Скіллу. Але я сам, попри своє напівкоролівське походження, неспроможний був контролювати свій Скілл, що з’являвся і щезав з волі випадку. Гален, наш майстер Скіллу, помер, не встигнувши навчити більше, ніж жменьку обдарованих. Не було нікого, хто міг би його заступити, а навченим бракувало справжнього зв’язку з Веріті. Тож Веріті сам змагався Скіллом з нашими ворогами. Це його передчасно зістарило. Я боявся, що він витратить на це надто багато сил і піддасться згубній звичці, як багато тих, хто надмірно віддавався Скіллу.

Ще не діставшись вершини спіральних сходів, я задихався, і мені заболіли ноги. Штовхнув двері на добре змащених завісах, вони легко відчинилися. За давньою звичкою, я дуже тихо увійшов до кімнати. Насправді я не сподівався застати там Веріті чи когось іншого. Взимку нашими вартовцями були морські бурі, які захищали наші узбережжя від піратів. У сірому світлі ранку, що лилося крізь незаслонені вікна вежі, я закліпав. Веріті був темною постаттю на тлі сірого штормового неба. Він не обернувся.

— Зачини двері, — тихо сказав він. — Так тягне зі сходів, що в кімнаті вітряно, як у димарі.

Я зачинив їх, а тоді здригнувся від холоду. Вітер приніс із собою запах моря, а я вдихав його, як саме життя.

— Я не сподівався знайти вас тут, — сказав я.

Він не відводив очей від моря.

— Не сподівався? То чого ж ти прийшов?

У його голосі бриніла радість. Це змусило мене стрепенутися.

— Справді не знаю. Я повертався до своєї кімнати…

Мій голос ослаб, коли я намагався згадати, навіщо сюди прийшов.

— Я тебе поскіллив, — просто сказав він.

Я мовчки стояв і думав.

— Я нічого не почув.

— Я й не хотів, щоб ти почув. Це так, як я колись, давно, казав тобі: Скілл може бути тихим шепотом у людському вусі. Не обов’язково вигуком команди.

Веріті повільно повернувся до мене, і, коли мої очі звикли до світла, серце в мені підстрибнуло, радіючи зміні, яку я в ньому побачив. Коли я покидав Оленячий замок під час жнив, він був зів’ялою тінню, вихудлою постаттю, виснаженою тягарем своїх обов’язків та постійної пильності. Тепер його темне волосся по-давньому присипала сивина, але міцна постать заграла м’язами, а в очах з’явився блиск життєвої снаги. Мав цілком королівський вигляд.

— Схоже, що шлюб пішов вам на користь, мій принце, — мимоволі сказав я.

Це змусило його розгубитися.

— Певним чином, — визнав він, тимчасом як на його щоках з’явився хлоп’ячий рум’янець. Швидко обернувся до свого вікна.

— Підійди і глянь на мої кораблі, — наказав він.

Тепер настала моя черга розгубитися. Я підійшов до вікна і глянув на гавань, а тоді на море за нею.

— Де вони? — збентежено спитав я.

Він узяв мене за плечі та повернув у бік корабельні. Там зведено новий довгий ангар із жовтої сосни. Входили й виходили люди, з димарів і кузні здіймався дим. На тлі снігу темно вирізнялися величезні колоди, які принесла йому в посагу Кеттрікен.

— Інколи, стоячи тут зимового ранку, дивлюся в море та майже бачу червоні кораблі. Я знаю, що вони мусять прийти. Але інколи бачу теж кораблі, які ми їм протиставимо. Цієї весни, хлопче, вони виявлять, що їхня жертва не така безпорадна, як досі. А до наступної зими маю намір навчити їх, як це, коли на тебе нападають.

Він говорив із дикою