Читати книгу - "Диво"

наїздців, і мерщій утік до свого родового гнізда. Але Ярослав мав тепер під рукою Ситника, а в Ситника були скрізь вірні люди; він одержував вісті без прогайки, минулися часи, коли князь дізнавався про все в свинячий голос; ще Брячислав мишкував у Новгороді, а Ярослав, узявши військо таке, що тисячами лічити не було чого, швидким ходом пішов йому навпереріз і наздогнав зрадливого племінника на річці Судомир, розбив у короткім бою, примусив заключити союз, сказав:

— Будь зі мною єдин. Не караю тебе тільки в пам’ять моєї матері, а твоєї баби княгині Рогніди. Але це вже востаннє. Затям.

Був у Новгороді, був у Шуйці, вчинив їй допит за дочку, але не довідався нічого.

— Не слухай брехень, княже,— сказала Шуйця.

— А коли то така брехня, що в ній міститься правда?

— Однаково не слухай, бо далеко заведуть тебе намови.

Знов їхав од неї ні з чим, завжди їхав од неї так, лишалося щось у ній таке, чого не візьмеш, тягло потім його до неї ще й ще, якийсь бісівський приворіт був у цій молодій жінці, господи, господи…

Старший брат Мстислав сидів до часу в своїй далекій Тмутаракані спокійно. Саме тоді, як між Ярославом і Святополком вибухла сутичка за київський стіл, Мстислав разом з ромейським військом пішов на хозарів, які докучали і йому, і ромеям; імператори константинопольські називали його Твоє Великородство, слали щоразу коштовні дарунки: прикрашені перлами золоті хрести, золоті скриньки з священними мощами, сардонікові чаші й кришталеві кубки, прикрашені дорогою емаллю астропелеки,*105 для князевого одягу, барвисті влаттії*106 й готові шати з царських комір. Мстислав мав норов веселий, забіяцький, сам часто ходив на своїх сусідів, посилав своїх воїв на службу до ромейських імператорів — мовляв, здобудете собі слави й багатств, а князеві вашому теж дещицю. Коли в Південній Італії спалахнуло велике повстання на чолі з багатим купцем Мелесом, то на подавлення повсталих під руку візантійському катепану Василію Аргіросу дав кількасот своїх воїв і Мстислав; Мелес був розбитий, і вже б, певно, й кінець з тим повстанням, якби не новий германський імператор Генріх та не римський папа, поставлений Генріхом, Бенедикт Восьмий. Знов одродилася повстанча армія, пішла на візантійські твердині, захопила більшу частину Апулії. Імператор Василій довершував розгром Болгарського царства, війська в нього було обмаль, тому знов прибули посли до Мстислава, і ще одна його дружина помандрувала за море і влилася в військо катепана Василія Бойоаннеса. Діялося це саме того року, коли Ярослав пішов на Брест, сподіваючись на свою угоду з імператором Генріхом. А в Генріха був клопіт і з Болеславом і не менший — з Італією. Він був переконаний, що Італія повинна вся належати до його корони. З тою землею в нього багато було пов’язано. Вінчався там у Павії залізною короною на імператора. Там же, в Павії, напали на нього забіяцькі італійці, рятуючись, він вистрибнув з вікна палацу і пошкодив ногу. Його прозвано відтоді Генріхом Калікою, не злюбив Італії, але й віддавати нікому не збирався. Тепер, вважаючи, що Київський князь послав своїх воїв на підкрепу ворожих йому ромеїв до Італії, Генріх не тільки покинув Ярослава самого, а ще й пристав до Болеслава в його безчесному поході на Київ. Не знав імператор германський, що то воїни Мстиславові, бо Руська земля велика і важко в ній добрати ладу.

І ось поки Ярослав у трудах і крові здобував престол, Мстислав збирав золото, пирував у невідомій далечі, схильний до гніву і любовних розваг, самозаконний володар Тмутаракані, до якої, здається, не дотягувався й сам князь Володимир, а Ярослав поки що й у гадці не мав упокорювати брата старшого так само, як і молодшого Судислава, що тишком-нишком сидів у своєму Пскові.

Та ось уповз у нічну княжу горницю Ситник, мовчки подав Ярославові звоєць березової кори, відступив у темнощі.

— Що то? — поспитав Ярослав, наставляючи звоєць під світло свічки.

— Грамотна від Коснятина.

— Що-о? Як то — від Коснятина?

— Не знаю. Перехопив на путі.

— Де?

— На Волзі.

— Довгі руки маєш. Кому грамотка?

— Князеві Мстиславу.

— Читав?

— Розібрав, хоч і важко.

— Ніяк не навчишся.

— Важко.

— Що писано?

— Прочитай, князю.

Ярослав розгорнув бересту. Впізнав тверду руку Коснятинову. Сидіння в порубі на хлібі й воді ще не забрало, бач, сил. Літери були круглі, великі, складалися в безжальні слова: «Розправився Ярослав з братією. Добереться й до тебе. Чого сидиш, князю?»

Не став дочитувати, глянув на Ситника.

— Що порадиш?

Той м’явся-терся.

— Кажи.

— Князю,— майже жалібно мовив Ситник,— нащо питаєш, коли завжди робиш по-своєму?

— Хіба? — здивувався князь.— А мені здавалося, що ти підказуєш.

— Тільки Ларивон спроможен на таке. Його слухаєш.

— Не Ларивона — бога,— суворо промовив Ярослав,— що ж до Коснятина, то хай спробує спростувати содіяне чудотворінням…

— Яким же? — швидко спитав Ситник.

— Не знаю. Тобі знати.

— Розпеченим залізом? — так само швидко поспитав боярин.

— Не знаю.

— Коснятин багатий чоловік,— зітхнув Ситник,— підкупив, мабуть, усіх у Ростові. Кому вірити?

— Хвалився ж своїми людьми!

— Хто встоїть перед пінязем? — знову зітхнув Ситник.

— Переведи його деінде,— сказав князь,— ще далі. В Муром.

— Ага, так.

Страшне то було діло: князювання над усією землею. Скільки розбив він ворогів, скільки відбудував городів і церков, скільки разів одкривав житниці княжі для голодних, навчав темних, водив праведні суди, карав здирців, але ніхто цього не помічав, не співано про нього пісень, як про князя Володимира, не виходили в нього такі пишні учти, яку отця-небіжчика, мав би ще щось зробити велике й дивне, але не знав що, мучився в думках, у безсонні, відчував, як старіє не роками, а днями, ще відчував, ніби не мудрішає, а поступово ніби дуріє; як став князювати, так почав боротися з власною глупотою, яка, відчував це виразно, наповзала на нього, мов чорна ніч на сліпуючого або вода на того, хто не вміє плавати. Отак стоїш і розпихаєш руками дві водяні стіни. Зступляться — згинув. Не даси їм зімкнутися над тобою — лишишся людиною мудрою.

Лежала постійно на підставці в Ярослава подарована йому Коснятином у день шлюбу грецька книга Святого письма з коштовними емальованими закладками; розгорнув книгу князь десь згодом, аж тоді, як уже сів уперше на київськім столі, немало подивувався тому, що закладки зроблено було Коснятином на тих місцях «Книги царів», де йшлося про царя Соломона,— чи то навмисне зробив Коснятин, чи випадково вийшло, бо ж, здається, не вмів той по-грецькому. Тоді перечитував кількаразово уподобані слова: «Тож