Читати книгу - "Історія Лізі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
10
Вона все ще сиділа, схрестивши ноги, але тепер вона була на краю стежки, яка спускалася з червоного пагорба в одному напрямку й вела під затінок щасливих дерев — у другому. Їй уже доводилося тут бути; це було саме те місце, куди вперше привів іі чоловік, ще коли він не був її чоловіком, сказавши, що хоче їй щось показати.
Лізі підхопилася на ноги, відкинувши з лоба просякле потом волосся й підставивши обличчя свіжому вітерцю. Вона жадібно вдихала змішані пахощі, які він переносив, але, звичайно, ще більше втішалася його прохолодою. Вона здогадалася, що був час пополудні, а температура повітря була десь градусів сімдесят п’ять.[86] Вона чула, як щебечуть пташки, цілком звичайні, якщо судити з їхнього співу, — синиці та дрозди, поза всяким сумнівом, можливо, також зяблики та кілька жайворонків, — але з лісу не долинало ніякого жахливого сміху. Для них ще рано, подумала вона. Не було також відчуття близької присутності Довгого хлопця, і це була новина найліпша з усіх.
Вона стояла обличчям до дерев і тепер обкрутилася на підборах, зробивши півколо. Вона не шукала очима хрест, бо Дулей устромив його собі в руку, а потім кудись відкинув. Вона шукала дерево, те, яке стояло трохи попереду двох інших із лівого боку стежки.
— Ні, я помиляюся, — прошепотіла вона. — Вони стоять по обох боках стежки. Як солдати, що охороняють вхід до лісу.
Такими вона їх і побачила. Побачила й третє дерево, що стояло трохи попереду того, яке було ліворуч. Третє було найбільшим, а його стовбур покрився таким густим мохом, що був схожий на шерсть. Земля під кроною цього дерева досі здавалася трохи проваленою. Це було те місце, де Скот зарив свого брата, якого він так намагався врятувати. І вона побачила, як із високої трави, що оточувала цю заглибину, на неї щось дивиться великими порожніми очима.
Якусь мить вона думала, що це Дулей або труп Дулея, який ожив і знову її переслідує, але потім пригадала, як, одним ударом відкинувши вбік Аменду, він зірвав із себе непотрібні тепер окуляри нічного бачення без лінз і пожбурив їх у траву. І ось тут вони були, лежали поруч із могилою доброго брата.
Це ще один пошук була, подумала вона, підходячи до них. Від стежки до дерева; від дерева — до могили; від могили — до окулярів нічного бачення. А куди далі? Куди тепер, люба моя дитино?
Наступним етапом була виявився імпровізований хрест із перекошеною поперечною планкою, так що вони обидві тепер здавалися стрілками годинника, які показували п’ять хвилин на восьму. Вершина вертикальної планочки була на довжину трьох дюймів вимазана кров’ю Дулея, яка тепер засохла й стала темно-бурою, того самого кольору, мало схожого на колір лаку, в який були забарвлені й плями на килимі в кабінеті Скота. Вона ще могла прочитати слово Пол, написане друкованими літерами на імпровізованому хресті, й коли вона підняла його (з відчуттям глибокої пошани) з трави, щоб роздивитися ближче, то побачила там і щось інше: навколо вертикальної планки була намотана, а потім зав’язана тугим вузлом вицвіла жовта нитка. Зав’язана — в цьому Лізі не мала найменшого сумніву — вузлом того самого виду, як той, що ним Скот прив’язав дзвінок Чакі Дж. до дерева в лісі. Жовта нитка — яка колись розмотувалася з дротиків доброї матінки, коли вона сиділа біля телевізора на своїй фермі в Лісбоні, — була намотана на вертикальну планку саме над тим місцем, де вона була вимазана землею. І подивившись на неї, Лізі пригадала, що бачила, як жовта нитка біжить у темряву, перед тим як Дулей висмикнув хреста зі своєї руки й відкинув його геть.
Це африканка, та, яку ми покинули біля великої скелі, що височіє над озером. Скот повернувся сюди пізніше, через якийсь час, забрав її там і приніс сюди. Розмотав частину, прив’язав нитку до хреста, потім розмотав ще, сподіваючись, що я знайду решту в самому кінці нитки.
Серце билося натужно й повільно у грудях Лізі. Вона поклала хрест на землю й пішла за жовтою ниткою вбік від стежки й понад краєм Зачарованого Лісу, пропускаючи її крізь пальці, тоді як висока трава шелестіла біля її стегон, навколо неї стрибали коники, а люпин забивав їй ніздрі своїм солодким запаморочливим запахом. Десь стрекотіла свою пісню жаркого літа цикада, а ворона в лісі — чи то була ворона? каркала ця істота, як ворона, звичайнісінька, всім відома ворона — прокричала своє хрипке привітання, але не було чути ані автомобілів, ані літаків, ані людських голосів, ні поблизу, ні десь далеко. Вона брела у траві, йдучи за ниткою розмотаної афґанки, у тій самій траві, яку її опанований безсонням, наляканий, ослаблий чоловік толочив протягом багатьох холодних ночей десять років тому. Поперед неї одне щасливе дерево стояло трохи осторонь від своїх товаришів, широко розкинувши віти й утворивши привабливе озеро затіненої прохолоди. Під ним вона побачила високий металевий кошик для сміття й набагато більшу за його поверхню жовту пляму. Її колір тепер здавався тьмяним і вицвілим, вовна була бляклою і безформною, наче величезна жовта перука, забута під дощем, або, може, труп великого старого кота, але Лізі впізнала, що це таке, як тільки скинула туди поглядом, і серце у неї в грудях закалатало. У її пам’яті зазвучала мелодія пісні «Надто пізно, щоб повертатися» у виконанні гурту «Розхитані Джонсони» («Свінґінґ Джонсонз»), і вона відчула руку Скота, який вів її до танцю. Вона пройшла за розмотаною жовтою ниткою до самого дерева й опустилася навколішки біля того, що залишилося від весільного подарунка її матері своїй найменшій дочці та чоловікові своєї найменшої дочки. Вона підняла цей клапоть і те, що в ньому було загорнуте. Вона притулилася до нього обличчям. Африканка тепер пахла вогкістю та цвіллю, стара річ, забута річ, річ, яка тепер пахла більше похороном, ніж весіллям. Це було добре. Так, як воно й мало бути. Стара афґанка пахла усіма тими роками, які вона тут пролежала, прив’язана ниткою до Полового хреста й чекаючи на неї, чимось схожа на якір.
11
Трохи згодом, коли в неї перестали капати сльози, вона поклала пакунок (бо, безперечно, це був пакунок) туди, де він досі лежав, і подивилася на нього, доторкнувшись до того місця, де жовта нитка починала розмотуватися від поморщеного тіла афґанки. Вона здивувалася, що нитка не порвалася, ані тоді, коли Дулей упав
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія Лізі», після закриття браузера.