Читати книгу - "Твори: оповідання, романи, листи, щоденники"

повз них, мене збуджує ця далека, а все ж реальна можливість піти з однією з них. Це непристойно? Але я не знаю нічого кращого, й такий вчинок видається мені, по суті, безневинним і майже не вимагає від мене каяття. Та я хочу лише гладких, літніх, у поношених сукнях, які, однак, завдяки всіляким накидкам мають досить пишний вигляд. Одна жінка мене вже, мабуть, знає. Я зустрів її сьогодні пополудні, вона ще не була вбрана професійно, коси ще гладенько зачесані, без капелюшка, у простій повсякденній блузі, як у кухарки, і несла вона якийсь згорток — певно, білизну до пралі. Ніхто, крім мене, не побачив би в ній нічого спокусливого. Ми мимохідь глянули одне на одного. Тепер, увечері — тим часом стало прохолодно, — я вздрів її в облиплому жовтувато-бурому пальті на протилежному боці вузенької вулички, що відгалужується від Цельтнерґасе, де вона очікує на клієнтів. Я двічі озирнувся, вона перехопила мій погляд, але я від неї просто-таки втік.

Невпевненість породжують, безперечно, думки про Ф.

21 листопада. Сон: французьке міністерство, за столом сидять четверо. Йде нарада. Пригадую чоловіка, що сидів праворуч, із подовжнього боку столу, — плаский профіль, жовтувата шкіра, зовсім рівний ніс, що далеко виступав з обличчя (саме через його пласкуватість), і олійно-чорні, цупкі вуса, які закривали рота.

Сумне спостереження, в основі якого лежить, безперечно, знову ж таки, конструкція, що її нижній кінець завис десь у порожнечі: коли я взяв із письмового столу чорнильницю, щоб віднести її до загальної кімнати, то відчув у собі якусь твердість, — так буває, наприклад, коли в тумані з’являється і враз зникає ріг великої будівлі. Я вже не відчував себе втраченим, залежним від людей, навіть від Ф., у мені зачаїлось якесь чекання. Що, коли я від усього цього втечу, як, скажімо, хтось раптом утікає в поле?

Це пророкування, це рівняння на приклади, цей недвозначний страх — вони просто смішні. Все це — конструкції, що їх навіть в уяві, де вони тільки й панують, ледве діставшись живої поверхні, щоразу рвучко змиває хвиля. У кого та чарівна рука, яку, коли її стромити в січкарню, не посічуть і не розкидають навсібіч тисячі ножів?..

4 грудня. Якщо поглянути збоку, то це просто жахливо — померти чи навіть накласти на себе руки дорослим але ще молодим. Піти з життя в цілковитому сум’ятті, яке мало б сенс, коли б йому судилося розвиватись далі, піти без надії чи з єдиною надією, що твою появу в житті за великим рахунком вважатимуть такою, яка не відбулася. Ось у якому становищі я міг би тепер опинитись. Умерти означало б не що інше, як Ніщо віддати Нічому, але почуття з цим не змирилися б, бо хіба можна, навіть усвідомлюючи себе Нічим, свідомо віддати себе Нічому, до того ж не просто порожньому Нічому, а Нічому бурхливому, чиє убозтво полягає лише в його незбагненності…

Страх перед глупством. Глупство проглядає в кожному почутті, що пнеться нагору і змушує забути про все на світі. Тоді що ж таке неглупство? Неглупство — це по-жебрацькому стовбичити біля порога, збоку від входу, пускатися берега й нарешті загинути. Але П. і О. все ж таки огидні дурні. Мабуть, є глупства більші, ніж їхні носії. Огидність — це, певно, коли маленькі дурні аж із шкури пнуться у своєму великому глупстві. Та чи не в такому становищі опинився Христос в очах фарисеїв?..

9 грудня. …Ненависть до скрупульозного самоаналізу. Психологічні тлумачення на кшталт: учора я був такий і такий, і це через те, що… а сьогодні я вже такий і такий, і це через те, що… Ні, не правда, не через те й не через те, а тому й не такий і не такий. Спокійно терпіти себе, не бути нерозважливим, жити так, як належить, а не ганятись, як собака за власним хвостом.

1914

5 січня. Пополудні. Батько Ґьоте помер, стратившися глузду. Коли він хворів востаннє, Ґьоте саме працював наді «Іфіґенією».

«Одвези цього нікчему додому, він упився», — звертається до Ґьоте якийсь придворний, маючи на увазі Крістіана.

Август, що напивався так само, як і його мати, й безсоромно волочився за жінками.

Нелюба Оттилія, яку зі світських міркувань йому накинув у дружини батько.

Вольф, дипломат і письменник.

Вальтер, музикант, не може скласти іспитів. Повертається до садової хижі й живе там місяцями; коли цариця схотіла його побачити: «Скажіть цариці, що я — не дикий звір».

«Здоров’я в мене радше свинцеве, ніж залізне».

Нікчемна, безплідна письменницька діяльність Вольфа.

Старече товариство у мансардних кімнатах. Вісімдесятирічна Оттилія, п’ятдесятирічний Вольф і давні знайомі.

Лише з таких крайнощів помічаєш, як безнадійно кожна людина втрачена в самій собі, й лише роздуми про решту людей і про закони, що панують у них і повсюди, можуть дати втіху. Який піддатливий зовні Вольф, як легко його на щось підбити, розвеселити, надихнути, змусити невтомно працювати — і який він внутрішньо скутий і застиглий.

Чому чукчі не полишають свій жахливий край, проти нинішніх їхніх умов і нинішніх їхніх бажань їм жилося б краще будь-де. Але вони не можуть; адже все, що можливе, стається; можливе тільки те, що стається…

8 січня. …Що в мене спільного з юдеями? У мене мало спільного навіть із самим собою, і я мав би нишком сидіти собі десь у куточку, задоволений тим, що маю змогу дихати.

Змалювання непоясненних почуттів. А.: «Відколи це сталося, вигляд жінок завдає мені болю, але це — не статеве збудження й не звичайна журба, мені просто боляче. Так було й тоді, коли я був упевнений у Лізль».

12 січня. Учора: любовні походеньки Оттилії, молоді англійці. Заручини Толстого, світлі враження ніжного, бурхливого, сповненого передчуттів молодика, що опановує себе. Ошатно вбраний, весь у темному й темно-синьому.

Дівчина в кав’ярні. Вузенька спідничка, біла, вільна, оздоблена шкірою шовкова блузка, відкрита шия, сірий капелюшок з тієї самої матерії, який ледве тримається на голові. Її повняве, усміхнене, осяяне життєвою снагою обличчя, привітні, щоправда, трохи манірні очі. Моє обличчя, коли я згадую про Ф., паленіє…

Можливості для мене, певна річ, є, але під яким каменем вони лежать?

Кинувся вперед, верхи на коні…

Безглуздість юності. Страх перед юністю, страх перед безглуздістю, перед безглуздим розквітом жорстокого життя…

19 січня. У конторі — страх упереміж із почуттям власної гідності. Загалом упевненіший. Дуже невдоволений