Читати книгу - "Королівський убивця"

Мені ж у Затишній бухті траплялися хвилини і теплі, і прохолодні. Усе через леді Грацію, яка впізнала мене, побачивши у Великій залі, та підійшла порозмовляти.

— Отож, — сказала вона після тихого привітання, — мій кухонний челядник і собачий хлопчик має у своїх жилах королівську кров. Нічого дивного, що кілька років тому ти дав мені таку добру пораду.

Вона стала дамою і герцогинею. Делікатний песик Грації далі всюди її супроводжував, але тепер біг біля ніг, і ця зміна подобалася мені так само, як і те, що вона гідно носила свій титул і була явно закохана у свого герцога.

— Ми обоє дуже змінилися, леді Граціє, — відповів я, а вона з вдячністю прийняла мій комплімент, що був вкладений у цю фразу. Востаннє я бачив її, приїхавши сюди з Веріті. Тоді вона не надто зручно почувалася в ролі герцогині. Ми зустрілися з нею на кухні, коли її песик вдавився кісткою. Порятувавши його, я переконав леді, що монети герцога краще потратити на сторожові вежі, ніж на коштовні прикраси. Тоді вона щойно починала бути герцогинею. Тепер здавалося, що ніколи не була ніким іншим.

— То ти більше не собачий хлопчик? — спитала вона, ледь усміхнувшись.

— Собачий хлопчик? Вовчий чоловік! — зауважив хтось. Я обернувся, щоб побачити, хто це, але зала була заповнена вщерть, і, здавалося, жодне обличчя не було повернуте в наш бік, ніхто за нами не спостерігав. Я знизав плечима, ніби це зауваження нічого не означало, а леді Грація, очевидячки, геть його не чула. Перед від’їздом вона вручила мені знак своєї милості. Я завжди усміхаюся, згадуючи його: маленька шпилька у формі риб’ячої кісточки.

— Я наказала її зробити, щоб вона мені нагадувала… Я хотіла б, щоб віднині вона належала тобі.

Сказала, що тепер рідко носить коштовні прикраси. Вручила мені свій дарунок на балконі темного вечора, коли вогні сторожових веж герцогства Келвар діамантами сяяли на чорному небі.

Розділ 25

Оленячий замок

Замок Трейдфорд на Синій ріці був однією з традиційних резиденцій правлячої родини Ферроу. Тут виросла королева Дезайр, і сюди ж вона поверталася щоліта зі своїм сином Регалом упродовж усього його дитинства. Місто Трейдфорд — це жвава місцевість, центр торгівлі у країні садів та збіжжя. Синя ріка — сонний і судноплавний потік, тож подорожі нею легкі та приємні. Королева Дезайр завжди наполягала, що Трейдфорд з усіх точок зору перевершує Оленячий замок і був би куди кращим осідком королівської родини.

Дорога додому, до Оленячого замку, не відзначалася особливими подіями. Кеттрікен під час нашого повернення мала вигляд виснаженої і втомленої. Хоча й намагалася не показувати втоми, та вона була помітною по колах під очима і зморшках довкола вуст. Герцог Келвар забезпечив її лектикою, але вже коротка спроба поїздки показала, що погойдування лише викликає у неї нудоту. Тож вона з подякою повернула дарунок і далі їхала верхи на своїй кобилі.

Другої ночі в дорозі до нашого вогнища підійшла Фоксглов і сказала Баррічу, що начебто вдень кілька разів бачила вовка. Барріч байдуже стенув плечима й запевнив її, що, правдоподібно, тварина просто цікава й нічим нам не загрожує. Після її відходу Барріч повернувся до мене і сказав:

— Відтепер це траплятиметься аж надто часто.

— Що?

— Вовк поблизу тебе. Фітце, стережись. Поголос пішов ще тоді, коли ти вбив тих перекованих. Довкола були сліди, а знаки на тих людях не могли бути завдані жодною зброєю. Хтось казав мені, що бачив, як у Нітбеї в ніч битви блукав вовк. Я навіть чув дику розповідь про вовка, який після битви обернувся на чоловіка. У багнюці довкола намету королеви тієї ночі теж були сліди. На щастя для тебе, усі дуже втомилися і дуже поспішали позбутися мертвих. Було там кілька, що загинули не від людської руки.

Кілька? Ха!

Баррічеве обличчя скривилося від гніву.

— Це закінчиться. Вже.

Ти сильний, Серце зграї, але…

Ця думка розбилася, а я почув несподіваний скрик здивування з довколишніх кущів. Кілька коней зупинилися і повернули туди голови. Я сам вирячився на Барріча. Він відштовхнув Нічноокого, гнівно й зі значної відстані.

Тобі пощастило, що здалеку, бо його сила… — почав я попереджати Нічноокого.

Барріч перевів погляд на мене.

— Я ж казав, що це закінчиться! Вже! — Він несхвально на мене подивився. — Я волів би, щоб ти їхав з ручками у штанцях, аніж постійно таке виправляти при мені. Це мене ображає.

Я не міг нічого сказати. Роки спільного життя навчили мене, що не варто сперечатися з ним стосовно Віту. Він знав, що я пов’язаний з Нічнооким. Те, що він далі терпів мою присутність, було найбільшою можливою поступкою з його боку. Я взагалі не повинен йому нагадувати, що ми з вовком ділимося свідомостями, тож слухняно схилив голову. Тієї ночі, уперше за довгий час, мої сни належали мені.

Я бачив сон про Моллі. Вона знову носила червоні спідниці. Присіла навпочіпки на пляжі, відрізала ножем від каменів скойки і їла їх сирими. Глянула на мене й усміхнулася. Я підійшов ближче. Вона схопилася і босоніж побігла від мене пляжем. Я гнався за нею, але вона мчала, як ніколи, — не бігла, а летіла! Волосся падало їй на спину, а коли я гукнув, щоб почекала, вона лише розсміялася. Я прокинувся, дивно задоволений тим, що вона мене перегнала, і все ще вдихаючи відчутий уві сні запах лаванди.

Ми чекали, що в Оленячому замку нас урочисто привітають. З огляду на погоду, кораблі мали нас випередити і сповістити про нашу перемогу. Тож ми не здивувалися, побачивши, що загін Регалової варти виїжджає нам назустріч. Дивно було лише те, що, побачивши нас, вони далі їхали верхи. Ніхто не крикнув, не змахнув рукою, вітаючись. Натомість наблизилися до нас тихо і спокійно, як привиди. Думаю, що ми з Баррічем одночасно побачили паличку в руках їхнього проводиря: маленький полірований жезл, що сповіщав про серйозні новини.

Барріч повернувся до мене, і ми разом дивилися, як вони наближаються. На його обличчі був написаний страх.

— Король Шрюд помер? — тихо припустив він.

Я не відчував здивування, лише внутрішню порожнечу втрати. Переляканий хлопець усередині мене зойкнув, бо ніхто тепер не стояв між мною і Регалом.