Читати книгу - "Королівський убивця"

його сполохало. Виявилося, що це лише налякана місцева дівчина, яка теж до мене придивлялася. Ранішнє сонце виблискувало на її рудому волоссі. У руці вона тримала відро. Я підвівся й усміхнувся, здійнявши сокиру на знак привітання, але дівчина шмигнула між зруйновані будинки, наче наляканий кролик. Я потягнувся, а тоді повернувся крізь смуги туману до місця, де стояв намет королеви. Доки йшов, до мене повернулися образи вовчого полювання з минулої ночі. Спогади були надто гострими, надто червоно-чорними, і я загнав їх у самісіньку глибину свідомості. Чи це мав на увазі Барріч, застерігаючи мене?

Навіть при денному світлі було так само важко зрозуміти все, що трапилося. Землю довкола почорнілих решток намету королеви розтоптано на грязюку. Тут бої були найтяжчими, тут загинула більшість ворогів. Деякі тіла відтягнено вбік і складено в стос. Інші лежали далі, там, де впали. Я намагався на них не дивитися. Одна річ — убивати у страху та гніві. Зовсім інша — оглядати наслідки своїх вчинків при холодному й сірому ранковому світлі.

Те, що остров’яни намагалися прорвати нашу облогу, було зрозумілим. Можливо, вони мали шанси дістатися своїх кораблів і відбити один чи два. Куди менш зрозумілим було те, що атака, схоже, була спрямована на королівський намет. Чого вони, покинувши земляні укріплення, не скористалися шансом урятуватися і не кинулися на узбережжя?

— Можливо, — зауважив Барріч, зціплюючи зуби, коли я оглядав роз’ятрену пухлину на його нозі, — вони взагалі не мали надії втекти. Це така їхня острівна манера — відважитися на смерть, а тоді намагатися завдати супротивнику якнайбільшої шкоди, перш ніж загинути. Тож спрямували атаку сюди, маючи надію вбити нашу королеву.

Коли я знайшов Барріча, той, кульгаючи, обходив поле бою. Він не сказав, що шукав мого тіла. Про це можна було ясно здогадатися з його полегшення, коли він мене побачив.

— Звідки вони знали, що королева в цьому наметі? — роздумував я. — Ми не чіпляли жодних хоруговок, не подавали жодних знаків. Звідки вони знали, що вона тут? От. Так краще? — я перевірив, чи перев’язка зручна.

— Рана суха й чиста, а перев’язка, схоже, допомагає від болю. Не думаю, що ми можемо зробити більше. Гадаю, щоразу, коли я її перенапружу, матиму там пухлину й запалення. — Він говорив це так спокійно, наче йшлося про пошкоджену ногу коня. — Принаймні не розкрилася. Здається, вони рвалися просто до намету королеви, правда?

— Як бджоли до меду, — змучено зауважив я. — Королева в Бейгарді?

— Звичайно. Усі там. Ти мав би чути салюти, з якими вони відкривали нам ворота. Коли королева Кеттрікен входила, усе ще мала закасані з одного боку спідниці й тягла із собою меч, з якого досі капала кров. Герцог Келвар став навколішки, щоб поцілувати їй руку. А леді Грація глянула на неї і сказала: «О моя люба, я зараз же наготую вам купіль».

— Тепер у них буде тема для пісень, — сказав я, і ми засміялися. — Але не всі в замку. Я бачив дівчину, що шукала воду в руїнах.

— Що ж, у замку святкують. Та не у всіх серце лежить до веселощів. Фоксглов помилилася. Нітбей не піддався так легко червоним кораблям. Багато, багато загинуло, перш ніж городяни відступили до замку.

— Тобі не здається це дивним?

— Що люди захищалися? Ні. Це…

— Тобі не здається дивним, що було надто багато остров’ян? Більше, ніж могло поміститися на п’яти кораблях.

Барріч завмер. Він оглянувся на порозкидувані тіла.

— Можливо, їх залишили тут інші кораблі, а самі вирушили патрулювати берег…

— Це на них не схоже. Я підозрюю, що був більший корабель і це він перевіз значні людські сили.

— Де?

— Тепер його немає. Думаю, що я помітив, як він входив у клубок туману.

Ми замовкли. Барріч показав мені, де він прив’язав Рудді та Сажку, і ми разом поїхали до Бейгарда. Великі замкові ворота були широко відкриті, а всередині змішалися солдати Оленячого замку й люди Бейгарда. Нас привітали радісними вигуками і простягли різні напої, коли ми не встигли ще й зсісти з коней. Стаєнні хлопці благали, щоб ми віддали їм коней, і, на моє здивування, Барріч погодився. Щирі веселощі в залі могли б присоромити будь-який із Регалових бенкетів. Весь Бейгард відкрився перед нами. У великій залі розставлено глеки та вмивальні миски з теплою пахучою водою, щоб ми могли відсвіжитися, а столи вгиналися від їжі. І не було там ні твердого хліба, ні сушеної риби.

Ми залишалися у Нітбеї три дні. За цей час поховано наших мертвих, а тіла остров’ян спалено. Солдати Оленячого замку і гвардійці королеви приєдналися до місцевих людей, допомагаючи лагодити укріплення Бейгарда та рятуючи те, що залишилося від Нітбея. Я тихцем про дещо розпитував. Виявилося, що сигнал на сторожовій вежі запалено відразу ж, як помічено піратів, але одним із найперших завдань червоних кораблів було погашення вогню. А що з їхнім членом групи Скіллу? — спитав я. Келвар здивовано на мене глянув. Барла відкликано кілька тижнів тому, начебто через якусь важливу справу в глибині суходолу. Келвар вважав, що він вирушив до Трейдфорда.

Другого дня після битви прибула підмога з Південної бухти. Вони не бачили сигнальних вогнів, але до них дісталися кінні посланці. Я був присутній при тому, як Кеттрікен хвалила герцога Келвара за його передбачливе створення кінної естафети для пильних звісток, а герцога Шемшая з Шокзу — за швидкий відгук. Запропонувала розділити між ними захоплені червоні кораблі, щоб вони не мусили чекати прибуття військових, а могли висилати власні для взаємної оборони. Це був щедрий подарунок, і його прийнято у благовійному мовчанні. Коли герцог Келвар достатньо заспокоївся, він підвівся і виголосив тост за королеву та ще ненародженого спадкоємця Провісників. Так поголос став загальновідомим. Королева Кеттрікен мило зашарілася, але знайшла в собі сили подякувати.

Ці короткі переможні дні були для нас усіх як цілющий бальзам. Ми билися. І билися добре. Нітбей буде відбудовано, а остров’яни не укріпляться в Бейгарді. Упродовж короткого часу здавалося, що ми можемо цілковито від них звільнитися.

Перш ніж ми покинули Затишну бухту, вже співано пісні про королеву, яка із закасаними спідницями відважно стала проти червоних кораблів, і дитя в її лоні, що зробилося воїном ще до народження. Те, що королева ризикнула не лише собою, а й спадкоємцем престолу заради герцогства Ріппону, не минуло уваги жодного