Читати книгу - "Острів Дума"

— Де малюнки? Прошу, скажіть мені, що є якісь малюнки!

— Попустися, мучачо, ось вони, — відступивши вбік, Ваєрмен показав мені рукою на купу більш-менш акуратно складених аркушів. — Ти малював, мов навіжений, закінчував, і тут же виривав аркуш з альбому. А я їх підбирав і складав.

— Добре. Чудово. Мені треба поїсти. Я дуже зголоднів, — що-що, а це була чистісінька правда.

Джек тривожно озирнувся. Коридор перед нами, сповнений денного світла в той час, коли я забрав у Джека Новін і провалився в чорну діру безпам’ятства, тепер дещо збляк. Темрява ще не надійшла — поки ще ні, і, задерши голову, я побачив, що небо вгорі все ще синє, — проте було вже ясно, що день невпинно наближається до кінця.

— Котра зараз година?

— Чверть на шосту, — доповів Ваєрмен. При цім, не поглянувши на годинника, з чого я зробив висновок, що він перевіряє його раз у раз. — До заходу сонця ще пара годин. Плюс-мінус. Тож, якщо вони з’являються тільки вночі...

— Гадаю, саме так. Час ще є, а мені все’дно треба поїсти. Ми можемо вже вилізти з цієї руїни. З будинком все ясно. Хоча, нам може знадобитися драбина.

Ваєрмен здивовано блимнув очима, але не спитав, навіщо, тільки сказав:

— Якщо вона тут і є, то хіба що у стодолі. Котра, схоже, вистоїть тут до кінця світу.

— А що робити з лялькою? — спитав Джек. — З Новін?

— Поклади її назад до серцевидної жерстянки, — сказав я. — Ми заберемо її з собою. Вона заслужила на місце в Ель Паласіо, разом з іншими речами Елізабет.

— Едгаре, а куди ми зараз? — спитав Ваєрмен.

— Я покажу, але спершу ось що, — я кивнув на пістолет в нього за поясом. — Ця штука заряджена, так?

— Авжеж. Свіжа обойма.

— Якщо побачиш чаплю, негайно вбий її. Це твоє найперше завдання.

— Навіщо?

— Бо чапля — вивідувачка Персе. Вона весь час назирала за нами.

— 2 —

Тим же шляхом, яким залазили, тепер ми вибралися з дому у сповнене ясного світла флоридське надвечір’я. На небі ані хмаринки. Сонце накинуло мерехтливу срібну вудаль на поверхню Затоки. За годину або трохи більше це сяйво почне тьмяніти й перетвориться на золото, але ще не зараз.

Ми почвалали залишками Бульвару п’яниць, Джек ніс пікніковий кошик, Ваєрмен рюкзак з їжею й альбомами «Умілець». А я свої малюнки. Морський овес з шелестом терся об холоші наших штанів. Позаду нас, вбік руїни садиби, тягнулися наші довгі тіні. Далеко попереду, помітивши рибу, пелікан склав крила і впав, мов пікіруючий бомбардувальник. Ми не бачили чаплю, і Чарлі, садовий жокей, не зустрівся нам. Але, досягши вершини гряди, де стежка раптово пірнала крізь дюни вниз, ми побачили дещо інше.

Ми побачили Персе.

Корабель стояв на якорі за триста ярдів від берега. Його чистесенькі вітрила були підібрані. Хвилі погойдували його з боку набік, мов маятник. Звідси ми могли прочитати цілком його назву, написану на правому борті: Персефона. Корабель виглядав порожнім, і я був певен, що так воно й є, — посеред білого дня мертві залишаються мертвими. Але сама Персе не була мертвою. Не найкращий для нас варіант.

— Господи-Боже мій, він ніби виплив прямо з вашої картини, — видихнув Джек. Справа при стежині стояла кам’яна лава, ледь помітна серед оточуючих кущів і ліан, що розповзлися по її пласкому сидінню. Не відриваючи очей від судна, він плюхнувся на лаву.

— Ні, — заперечив я, — я малював правду. Ти бачиш його маску, яку він одягає вдень.

Ваєрмен, прикривши очі долонею від сонця, стояв поряд із Джеком. Відтак обернувся до мене.

— Чи бачать його з Дон Педро? Напевне, ні, як вважаєш?

— Можливо, хтось бачить, — зробив я припущення. — Невиліковно хворі, шизи, у котрих закінчилися їхні ліки... — тут я згадав про Тома. — Але корабель явився сюди не по них, він явився по нас. Він збирається цієї ночі нас забрати з Думи. Коли сонце сяде, шлях звідси для нас буде непрохідний. Живі мертвяки, мабуть, усі там, на Персефоні, але у джунглях на нас чекають інші створіння. Деякі — такі, як садовий жокей — це ті, що їх створила мала Елізабет. Є й інші, ті, що з’явилися тут, коли знову прокинулася Персе. — Я замовк, не хотілося б мені казати решту, але я мусив. — Мені здається, провина створення деяких з них лежить на мені. У кожного є свої кошмари.

Я згадав ті кістляві руки, що тягнуться вгору в місячному світлі.

— Отже, — хрипко промовив Ваєрмен, — за її планом ми відпливаємо на кораблі?

— Так.

— Ґвалтовна вербовка? Як у старій веселій Англії?

— Дуже схоже.

— Я не годящий, — сказав Джек. — У мене морська хвороба.

Я посміхнувся і сів поряд з ним:

— Морський вояж не входить до наших планів, Джеку.

— Це добре.

— Відкрий, будь ласка, капсулу з куркою і відірви для мене ніжку.

Джек зробив, що я його просив, і вони обидва захоплено споглядали, як зжер спершу одне стегно, а потім і інше. Я запитав, чи не хоче хтось грудку, а коли обидва суголосно відповіли «ні», я з’їв і її. Вже доїдаючи, я згадав про свою дочку, котра лежала бліда і мертва в Род-Айленді. Їв я методично, між ковтками витираючи масні руки собі об джинси. Ілса мене б зрозуміла. Пам чи Лін навряд чи, але Іллі? Так. Я боявся того, що чекало попереду, але я знав, що Персе теж боїться. Якби не боялася, вона не доклала б стільки зусиль, щоб не допустити нас сюди. Але, з іншого боку, могла б і сама нас сюди запросити.

— Ми гаємо час, мучачо, денне світло спливає.

— Знаю, — відповів я. — А в мене дочка навічно мертва. І, крім того, я ще не наївся. Є там щось солоденьке? Печиво? Чи пиріг? Чи, блядь, хоч якесь «Хо-Хо»[387]?

А не було нічого. Довелося задовольнитися знову «Пепсі» і кількома пластинками різаних огірків в гидотному соусі, котрі мені завжди нагадували підсолоджені шмарклі і смакували так само. Та принаймні мене потроху полишав головний біль. Образи, яких я надивився в темряві, — ті, що довгі