Читати книгу - "Твердиня"

CVN-70 відрядили на південь щойно командування ВМС США отримало дозвіл від уряду Перуанської республіки на інтервенцію в ліси Мадре-де-Діос. ЦРУ давно одержувало повідомлення про існування руїн невідомого походження у сельві на сході Перу, а також про групу громадян США, котрі, ймовірно, проводять незрозумілі експерименти на цих руїнах. Агенти розвідки доповідали про вірогідну (безпосередню або ж опосередковану) причетність даної групи до зникнення в амазонських джунглях кількох десятків людей, серед яких були американські громадяни. За допомогою супутників-шпигунів відшукати щось схоже на руїни в сельві не вдалося, і про рапорти спецагентів на якийсь час забули. Приводом для того, щоб витягти справу з-під сукна, стало зникнення дослідниці Еріки Міджетт (не маючи достатніх доказів, ЦРУ все ж пов’язало це щезнення з діяльністю таємничої групи), і головним чином — розповідь Левка Бартоша та Сатомі Хігенорі (власне, розказував переважно Левко, Сатомі відновлювалась у лікарні після жорсткої лихоманки). Українець надав американському послу в Лімі докладну інформацію про місцезнаходження руїн і розповів про Ґрема Келлі, котрого (нібито) силою утримують на Твердині. Фахівці з ЦРУ та Пентагону нарешті роздивились на супутникових знімках щось схоже на мегалітичні руїни і замаскований табір на їх вершині, а Ґрем Келлі став формальною причиною, завдяки якій власті Перу (цілком усвідомлюючи, що самі не впораються) впустили на свою територію американських військових.

Що може зробити авіаносець — хай навіть найкращий у світі — зі схованими в нетрях далеко від узбережжя мегалітичними руїнами? Зазвичай авіаносці класу «Німіц» несуть на собі до 90 літаків, серед яких основну ударну силу складають винищувачі-бомбардувальники «F/A-18 Hornet». Усе, що можуть зробити три ескадрильї «F/A-18» з руїнами, розташованими за п’ятсот кілометрів від берега, — це стерти їх з лиця землі, закидавши бомбами. Але це точно не те, чого добиваються США і Перу. Твердиню слід було захопити, якомога швидше і по можливості нічого не пошкодивши. Саме через це на широченній палубі «Карла Вінсона» не було жодного «F/A-18». Перед відплиттям з військової бази «NAS North Island» в бухті Сан-Дієго літаки зняли з корабля, натомість завантаживши авіаносець конвертопланами[194] «V-22 Osprey» — унікальними літальними апаратами, що поєднують у собі можливості літака і вертольота. Завдячуючи конструктивним особливостям, «V-22 Osprey» легко (в літаковому режимі) перемахнуть через Анди, після чого приземляться довкола Твердині як вертольоти, висадивши десант і при необхідності забезпечивши йому вогневу підтримку.

Враховуючи унікальність запланованої операції, в командній рубці «Карла Вінсона» зібралось чи не все вище командування ВМФ США: командуючий спеціальними операціями адмірал ВМС Ерик Олсон, начальник військово-морських операцій адмірал Гаррі Роуґхед і особисто командувач Тихоокеанським флотом США адмірал Патрік Волш.

О 8:29, попередньо зиркнувши на дорогий наручний годинник, Патрік Уолш стримано спитав:

— Починаємо, джентльмени?

— Поїхали, — підтакнув Ерик Олсон.

Гаррі Роуґхед просто кивнув.

— Починайте операцію! — повернувши голову до Клайва Оуена, капітана авіаносця, наказав адмірал.

— Слухаюсь, сер! — Клайв узявся за переговорний пристрій і передав наказ далі: — Командуючому операцією, HMX-1 у повітря… повторюю: HMX-1 у повітря!

Тієї ж миті тридцять два двигуни «Rolls-Royce Т406» утробно загуділи, розкручуючи чорні лопаті над куцими крилами «V-22 Osprey». Шістнадцять конвертопланів з 1-ї морської вертолітної ескадрильї (Marine Helicopter Squadron One або HMX-1) один за одним відривали шасі від палуби авіаносця і вгризались у небо. У чотирнадцяти «V-22» розташувалось по 24 морських піхотинця, ще два несли на зовнішній підвісці баки з паливом та спорядження для облаштування тимчасової бази в джунглях. Набравши висоту, конвертоплани вишикувались двома широкими рядами і, помалу перевівши двигуни в горизонтальне положення, полетіли на схід в напрямку Твердині. Над Сечурою, пустелею, що оточує перуанську столицю, їх зустріли два «МіГ-29» перуанських ВПС, які ескортуватимуть ескадрилью аж до джунглів.

Майже одночасно з конвертопланами з ґрунтового летовища біля Пуерто-Мальдонадо здійнялись у повітря шість військових гелікоптерів «Мі-25». Ледь позадиравши тупі носи, вони помчали над сельвою на північ — назустріч американським «V-22 Osprey».

CLXXX

7 вересня 2012 року, 10:01 (UTC – 5) Паїтіті

Джейсон Х’юз-Коулман сидів, підклавши ноги під себе, спиною до великої піраміди і лицем до джунглів. За дві години він ще вісім разів піднімався й спускався до підземелля, перетягнувши й розклавши по галереях кількадесят кілограм пластикової вибухівки. Через тяжку фізичну роботу погано оброблена рана на плечі почала кровити, м’язи довкола палали вогнем, проте Джейсон знав, що це вже не має значення.

Ніщо більше не мало значення.

Американець поставив усі таймери на 10:30, але не збирався дожидатись вибухів. Він знав, де розташовувати С4, — у щілинах найбільших монолітів, уздовж найтонших бокових стін, в кавернах, які лишились після сколювання зразків граніту, — а тому не сумнівався, що Твердиня не вистоїть. І попри це ризикувати не хотів. Хай якими сильними будуть вибухи, він може вижити. А жити Джейсон більше не хотів.

Рудий мав рацію: Паїтіті — не єдине таке місце. На острові Тонгатапу є конструкція з трьох мегалітів під назвою Хаамонга-а-Мауї (Ноша Мауї), котра, як і Твердиня, має невідоме походження. От тільки Хаамонга-а-Мауї — це піщинка у порівнянні з громадою Паїтіті. Що гірше — на каменях у Тонгатапу немає написів. Максимум, що Джейсону вдасться добути — кілька аномальних зразків, завбільшки з квасолину кожен, які ні на йоту не наблизять його до розгадки. Сьома загинув, менш ніж через півгодини щезнуть усі написи в надрах Твердині (Джейсон навіть не думав над тим, щоб залишити їх), перестане існувати Чорна кімната. Все, чому він присвятив останні двадцять років життя, швидко і невідворотно котилося під три чорти, все, що мало сенс і примушувало сивочолого почуватись особливим (врешті решт — Обраним), провалювалось у прірву.

Джейсон міцніше стиснув шорстку і теплу на дотик рукоятку «Glock’а». Підставивши дуло під нижню щелепу, він якийсь час витріщався на крони дерев, які ледь ворушились під подмухами вологого вітру, і думав про те, з чого все почалося. Коли все пішло навкосяка? Коли п’ятеро затятих студентів висадились біля Голови Папуги? Коли його люди проґавили Яна Фідлера? Ні. Все почалося за багато років до цього, коли він дозволив Ґуннару піти.

«Клятий шведський маляр…»

Чи варто було взагалі починати проект? Зараз сивочолому здавалось, що він з самого початку знав, що наприкінці його чекає фіаско. Банальне правило, котре Джейсон сотні разів