Читати книгу - "Замогильні записки"

Всюди я натрапляв на вартових; поліцейський стояв навіть у глибині саду, біля хвіртки, що виходить на бульвар. Я сказав ватажкові: «Ваші застережні заходи абсолютно зайві, у мене немає ані найменшого бажання рятуватися втечею». Ці панове перерили мої папери, але нічого не взяли із собою. Їхню увагу привернула велика шабля, що належала колись мамелюкам; вони пошептались і врешті-решт залишили її валятися під купою запорошених фоліантів поряд із розп’яттям світлого дерева, яке я привіз із Єрусалима.

Спостерігаючи цю пантоміму, я мало не розсміявся, хоч мені не давала спокою тривога за пані де Шатобріан. Кожному, хто знайомий з моєю дружиною, відомо, з якою ніжністю вона ставиться до мене, яка вона ляклива, яка в неї жвава уява і слабке здоров’я: поява в будинку поліцейських і мій арешт могли подіяти на неї дуже фатально. Деякий шум уже донісся до її слуху: коли я увійшов, вона сиділа в ліжку і злякано прислухалася до того, що відбувається в будинку.

– О Господи! – вигукнула вона, побачивши мене у своїй спальні в таку незвичайну годину. – Що трапилося? Ви захворіли? Ох, Боже мій, що трапилося? що трапилося? – І її почало тіпати, як у лихоманці.

Насилу стримуючи сльози, я обійняв її і сказав: «Нічого страшного, по мене приїхали, тому що я маю свідчити у справі однієї газети. Це забере кілька годин, до сніданку я вже буду вдома».

Шпик чекав мене біля відчинених дверей; моє прощання з дружиною відбувалося на його очах, і, віддаючи себе в його руки, я сказав: «Ось, пане, до чого привів ваш занадто ранній візит». Разом зі шпиками я перетнув двір, троє з них сіли разом зі мною у фіакр, решта супроводжували здобич своїм ходом, і так ми безперешкодно добралися до префектури поліції.

Тюремник, який мав допровадити мене в пастку, ще спав; його розбудили, грубо затарабанивши у двері, і він подався готувати мені нове житло. Доки він займався своєю справою, я прогулювався по двору в товаристві приставленого до мене пана Леото; бувши людиною вельми порядною, він люб’язно повідомив мене: «Пане віконт, для мене велика честь супроводжувати вас; я кілька разів віддавав вам честь, коли ви були міністром і приходили до короля; я служив у королівській гвардії: але що поробиш! дружина, діти; життя є життя!» – «Ви маєте рацію, пане Леото, і скільки ж вам платять?» – «Ах, пане віконт, дивлячись по тому, кого привезеш… коли більше, коли менше… як на війні».

Поки я прогулювався, перебрані шпики – достеменно маски, що повертаються першого дня посту з вулиці Куртіль, – прибували до префектури, щоб відзвітувати про нічні події. Одні були наряджені продавцями овочів, вуличними закликальниками, вуглярами, вантажниками з ринку, лахмітниками, ганчірниками, шарманщиками, другі понадягали на голову перуки, з-під яких вибивалося волосся зовсім іншого кольору, на обличчях третіх красувалися фальшиві бороди, вуса і бакенбарди, четверті тягнули ногу, немов поважні інваліди, і виставляли напоказ маленьку червону стрічку в петлиці. Вони перетинали маленький двір, зникали в будинку і незабаром з’являлися цілком іншими, без вусів, без борід, без бакенбардів, без перук, без заплічних корзин, без дерев’яних ніг і рук на перев’язі: всі ці ранні поліцейські пташки розліталися з першими променями східного сонця. Коли житло для мене було приготовано, тюремник вийшов до нас, і пан Леото, скинувши капелюха, провів мене до дверей поважного закладу; залишаючи мене на піклування тюремника та його підручних, він сказав: «Честь маю відкланятися, пане віконт; буду щасливий побачитися з вами знов». І двері за мною зачинилися. У супроводі тюремника, що йшов із ключами в руках попереду мене, і двох здорованів, що йшли позаду на випадок, якби мені здумалося повернути назад, я вузькими сходами піднявся на третій поверх. Коротким темним коридором ми дійшли до дверей, тюремник відчинив їх і завів мене до моєї в’язниці. Він поцікавився, чи мені не потрібно що-небудь; я відповів, що за годинку охоче поснідав би. Він повідомив, що власник сусіднього кафе дає бранцям за їхні гроші все, чого вони забажають. Я попросив мого охоронця принести мені чаю і, якщо можливо, гарячої і холодної води, а також серветки. Я дав йому наперед двадцять франків: він шанобливо розкланявся, обіцяючи незабаром повернутися.

Залишившись один, я оглянув свою в’язницю: вона була довгастої форми і мала сім-вісім футів заввишки. Брудні голі стіни були помережані написами моїх попередників, зробленими у прозі та віршах, але здебільшого – карлючками якоїсь пані, що вивергала потоки лайки на партію «золотої середини». Половину конури займав тапчан, застелений брудними простирадлами; над тапчаном була прибита до стіни дошка, що правила за шафу для білизни, чобіт і черевиків ув’язнених; обстановку довершували стілець і предмет низького призначення.

Мій вірний охоронець приніс мені серветки і два джбани з водою, про які я просив; я вмовив його зняти з тапчана брудні простирадла і жовте вовняне покривало, винести смердюче відро і підмести мою конуру, попередньо оббризкавши підлогу водою. Коли весь спадок «золотої середини» було винесено за двері, я поголився, вмився, не шкодуючи води, і змінив сорочку: пані де Шатобріан прислала мені невеликий пакет з білизною; свої речі я розклав на полиці над ліжком, як у каюті корабля. Як тільки я закінчив свій туалет, приспів сніданок, і я напився чаю за чисто вимитим столом, який застелив білою серветкою. Незабаром після моєї трапези зайвий посуд віднесли, і я залишився під замком сам-один.

Світло в мою в’язницю просочувалося тільки через заґратоване віконце, що було під самісінькою стелею; я поставив стіл під вікно і став на нього, щоб подихати повітрям та насолодитися сонячним світлом. Крізь ґрати я розгледів тільки двір чи, точніше, вузький темний провулок і чорні будинки, навколо яких пурхали кажани. Я чув дзвякання ключів і кайданів, базікання поліцейських і споглядальників, кроки солдатів, брязкіт зброї, крики, сміх, сороміцькі пісні, які виспівували мої сусіди-в’язні, голосіння Бенуа, засудженого до смерті за вбивство матері та її непутящого приятеля. Серед невиразних його вигуків, повних туги і каяття, я розрізняв слова: «Ох, мамо, бідолашна мамо!» Мені відкрився зворотний бік суспільства, рани на тілі людства, огидні механізми, що надають руху нашому світу.

Я вдячний літераторам –