Читати книгу - "Все королівське військо"

За хвилину вона мовила:

— Годі вам витріщатися на мене.

Та в голосі її вже не було гніву.

Мабуть, я й далі дивився на неї, бо вона повторила тим самим тоном:

— Годі вам витріщатися.

Потім я почув, як з моїх уст злетіло, так ніби я говорив сам до себе:

— Ви вбили його.

— Нехай,— мовила вона,— нехай і вбила. Він покинув мене. Назавжди. Тепер уже назавжди, я знала. Щоб повернутися до своєї Люсі. Після всього, що я для нього зробила. Вивела його в люди. Я сказала йому, хай начувається в мене, а він видушив із себе оту свою нову мляву усмішечку, наче вдаючи із себе Христа, та й каже: зрозумій мене… Зрозуміти, туди його к бісу!.. І тоді мене як вогнем обпекло, і я вже знала, що уб’ю його.

— Ви вбили Адама Стентона,— сказав я.

— О боже,— видихнула вона.— О боже.

— Ви вбили Адама,— повторив я.

— О боже,— прошепотіла вона,— і Віллі вбила. І його я вбила.

— Так,— підтвердив я і кивнув головою.

— О боже,— мовила вона, втупивши очі в стелю.

Я довідався про те, про що приїхав довідатись. Одначе й далі сидів у кріслі. І навіть не закурив.

Через деякий час вона сказала:

— Ідіть сюди. Присуньте своє крісло.

Я підтяг крісло до шезлонга й знову сів, чекаючи. Вона не поглянула на мене, але нерішуче простягла руку. Я взяв її і тримав у своїй, а Сейді так само дивилася в стелю, і призахідне сонце безжально світило їй в обличчя.

— Джеку,— озвалася вона нарешті, не дивлячись на мене.

— Що?

— Я рада, що сказала вам,— мовила вона.— Я знала, що доведеться комусь сказати. Рано чи пізно. Знала, що цього не минути, але мені не було кому сказати. А тоді приїхали ви. Ось тому я на вас і визвірилась. Як тільки ви з’явилися в дверях, я зрозуміла, що доведеться сказати вам. Але я рада, що сказала. І хай тепер хоч хто знатиме, мені байдуже. Може, я й не така благородна та доброчесна, як ота ваша Стентон, але я рада, що сказала.

Я не знав, що на це відповісти. Тому й далі сидів мовчки — чого, як видно, й хотіла Сейді,— тримаючи її за руку і дивлячись повз неї на річку, що звивалася в тіні кошлатих, обвішаних мохом кипарисів на тому березі, на важку, повільну воду, поцятковану ряскою і просякнуту духом болота, трав’янистих хащів і присмерку за краєм підстриженого лужка.

Я з’ясував, що Малюк Даффі, який став тепер губернатором штату, вбив Віллі Старка не менш напевне, ніж коли б сам тримав у руці пістолет. З’ясував я і те, що озброїла й скерувала його Сейді Берк і цим вона також убила Віллі Старка. І Адама Стентона. Одначе те, що зробила вона, було зроблено зопалу. А те, що зробив Даффі, було зроблено з холодним серцем. І в остаточному підсумку вчинок Сейді якось затерся. Він перестав для мене існувати.

Таким чином, залишався Даффі. Це зробив Даффі. І дивна річ — я одразу відчув велику радість і полегкість. Це зробив Даффі — і все стало ясним і виразним, наче морозяного сонячного дня. Десь там був Малюк Даффі зі своїм діамантовим перснем, а отут був Джек Берден. Мене пойняло відчуття розкутості й ясноти, яке настає тоді, коли спадають пута невідання й нерішучості, що так довго зв’язували тобі руки, і ти розумієш, що можна діяти. Я відчув себе готовим до дії.

Але як саме діяти, я не знав.

Коли я приїхав до Сейді вдруге — на її власне прохання — і не встиг ще й слова сказати про цю справу, вона сама зголосилася написати відповідне свідчення, якщо воно мені потрібне. Я сказав їй, що це було б чудово, і справді вважав, що це буде чудово, бо й тепер відчував розкутість, ясноту і готовність діяти, а вона вкладала мені в руки знаряддя дії. І я подякував їй.

— Не дякуйте,— відказала вона.— Я роблю це задля себе. Той Даффі… Даффі…— Вона сіла в шезлонгу, і очі її спалахнули, як колись.— Ви знаєте, що він придумав?— І, не чекаючи моєї відповіді, повела далі:— Потім… після того… я нічого не відчувала. Анічогісінько. Я того ж таки вечора уже знала, що сталося, і ніщо в мені й не зворухнулось. А наступного ранку з’являється до мене Даффі, пихкає, усміхається та й каже: «Ну, дівчинко, твоє зверху, вітаю з перемогою». Та я й тоді нічого не відчула, навіть коли глянула на його пику. А він обняв мене за плече і ну поплескувати та гладити по спині, а потім каже: «Ти, дівчинко, таки вивела його з гри, і я тебе не забуду, ми з тобою напевне поладнаємо». Отоді мене і вдарило. Саме в ту мить. Так наче все те сталося не вчора в Капітолії, а оце тепер у мене перед очима. Я дряпонула його нігтями й кинулася геть. Зовсім геть звідти, на вулицю. А через три дні, коли він помер, поїхала сюди. Більш не мала куди податися.

— Все одно дякую,— сказав я.— Думаю, ми виведемо з гри і Даффі.

— У суді це не пройде,— мовила вона.

— Та я на це й не сподівався. Хоч би що ви казали йому чи він вам, воно нічого не доводить. Але є інші способи.

Вона трохи подумала. Тоді сказала:

— Ви ж, певно, розумієте, що в будь-якому разі, чи дійде до суду, чи ні, а вам доведеться втягти оту…— Вона затнулась і не вимовила того, що було в неї на язиці, а потім сказала інакше: — …втягти в це Анну Стентон.

— Вона піде на це,— запевнив я.— Піде, я знаю.

Сейді знизала плечима.

— Вам краще знати, чого ви хочете,— мовила вона,— ви обоє.

— Я хочу розправитися з Даффі.

— Я не проти цього,— сказала вона й знову знизала плечима. Так ніби до неї враз повернулася вся її втома.— Я не проти цього,— повторила вона,— але в світі повно таких Даффі. Мені здається,