Читати книгу - "Протистояння. Том 1"

Пікап із деренчанням звернув до подвір’я. На водієві був солом’яний капелюх із блакитною оксамитовою стрічкою та великим пером.

— Йііііі-ха! — вигукнув він і замахав рукою. — Привіт, матінко! Нік сказав, що ви маєте бути тут, і ось ви! Йіііііі-ха!

Водій наліг на сигнал. У кабіні з ним сиділи чоловік років п’ятдесяти, жінка такого ж віку та маленька дівчинка в червоному вельветовому сарафані. Маля сором’язливо помахало до неї однією рукою — великий палець другої соскою сидів у роті.

Темноволосий молодик з очною пов’язкою (Нік) вистрибнув із кузова, перш ніж пікап зупинився. Він упіймав рівновагу й повільно рушив до неї — обличчя серйозне, урочисте, та очі сяяли від радості. Він зупинився перед ґанком і зачудовано подивився на будинок, подвір’я, старе дерево з гойдалкою… на неї.

— Привіт, Ніку, — сказала вона. — Рада тебе бачити. Благослови тебе Бог.

Він усміхнувся, і на його очах також виступили сльози. Нік піднявся на ґанок і взяв її за руки. Вона підставила йому зморшкувату щоку, і він її ніжно поцілував. Позаду них спинився пікап, і всі повиходили. Водій тримав на руках дівчинку в червоному сарафані. Її права нога була в гіпсі. Рученята були міцно зімкнені на засмаглій потилиці керманича. Поряд із ним стояла немолода жінка, біля неї — руда дівчина, далі — бородатий хлопець-блондин. «Ні, зовсім не хлопець, — подумала матінка Ебіґейл. — Із ним негаразд». Останнім стояв інший чоловік, що їхав у кабіні. Він саме протирав окуляри в металевій оправі.

Нік очікувально дивився на неї, і вона кивнула.

— Ви вчинили як слід, — мовила вона. — Привів вас Господь, а матінка Ебіґейл нагодує. Я дуже рада всіх вас бачити! — додала вона вже гучніше. — Нам не можна тут довго засиджуватися, та перш ніж ми подамося далі, треба спочити, розділити трапезу й пізнати одне одного краще.

— Ви найстарша бабця на світі? — подала голос дівчинка, що сиділа в безпечних руках водія.

— Тс-с-с, Джино! — цитьнула до неї жінка.

Та матінка Ебіґейл лише вперла руку в бік і розсміялася.

— Може буть, дитя. Може буть.

———

Вона сказала їм узяти скатертину в червону клітинку й постелити з того боку яблуні. Поки двоє жінок, Олівія та Джун, розкладали наїдки, чоловіки пішли нарвати кукурудзи. Варилася вона швидко, і хоча хазяйка не мала справжнього масла, солі з маргарином було вдосталь.

За обідом розмов майже не вели — в основному чулося, як працюють щелепи гостей, і тихе задоволене мукання. Вона завжди любила дивитися, як люди їдять, а цей народ виказував її столу належну шану. Недарма Ебіґейл ходила до Річардсонів і билася з тими тхорами. Гості були не те щоб голодні, та коли проведеш із місяць, харчуючись самими консервами, виникає справжня жага до чогось свіжого, щойно з пательні. Сама вона взяла три шматки курятини, качан кукурудзи та трішечки того полунично-ревеневого пирога. Коли всього цього не стало, Ебіґейл відчула себе ситою, як бочка.

Вони повсідалися, було подано каву, і водій — приємний, із чесним обличчям чоловік на ім’я Ральф Брентнер — сказав:

— Мем, бенкет вийшов на славу. Уже й не пригадую, коли востаннє їв таку смакоту. У вас золоті руки.

Інші схвально загомоніли. Нік усміхнувся й кивнув.

— Бабцю, а можна з вами посидіти? — спитала дівчинка.

— Сонечко, гадаю, ти заважкенька, — мовила старша жінка, Олівія Вокер.

— Дурниці, — відмахнулась Ебіґейл. — У день, коли я не зможу потримати на колінах дитя, мене замотають у саван. Джино, ходи сюди.

Ральф підняв дівчинку й передав її матінці Ебіґейл.

— Як буде важко, лише скажіть.

Він полоскотав лице Джини пір’їною в капелюсі. Вона закрилася руками й захихотіла.

— Ральфе, не лоскочи мене! Не смій мене лоскотати!

— Не переймайся, — змилувався Ральф. — Я надто наївся, щоб довго когось лоскотати.

Він повернувся на своє місце.

— Джино, а що сталося з твоєю ногою? — спитала Ебіґейл.

— Зламала, коли впала з комори, — відповіла дівчинка. — Дік полікував. Ральф каже, що Дік урятував мені життя.

Вона послала чоловікові в окулярах повітряний поцілунок. Той зашарівся, кашлянув і всміхнувся.

Нік, Том Каллен і Ральф натрапили на Діка Елліса посеред Канзасу — він ішов уздовж дороги з рюкзаком на спині й трекінговою палицею[313] в руці. Він був ветеринаром. Наступного дня вони проїздили містечко Ліндсборґ, зупинилися пообідати й почули тихий плач, що долинав із південної частини міста. Якби вітер дув в іншому напрямку, вони б рушили далі.

— Господь змилувався, — усміхнулась Ебіґейл, гладячи дівчинку по волоссю.

Джина жила сама вже три тижні. За день чи два до зустрічі вона гралася на горішньому сіннику в коморі свого дядька, коли тріснуло гниле перекриття. Вона пролетіла сорок футів і впала в нижнє сіносховище. Сіно пом’якшило її падіння, але дівчинка скотилася з нього та зламала ногу. Спершу Дік Елліс мав доволі песимістичний прогноз. Щоб вправити ногу, він зробив їй місцеву анестезію, бо побоявся, що через втрату ваги й загальне виснаження наркоз може її згубити. Головні слова цієї бесіди промовляли, коли Джина Маккоун безтурботно бавилася ґудзиками на платті матінки Ебіґейл.

Джина набирала сили зі швидкістю, яка здивувала їх усіх. Вона одразу ж прив’язалася до Ральфа з його хвацьким капелюхом. Мовлячи тихо та несміливо, Елліс висловив підозру, що передусім дівчинка страждала від самотності.

— Атож, — мовила Ебіґейл. — Якби ви її проґавили, вона б просто захиріла.

Джина позіхнула й закліпала осклянілими очима.

— Я візьму її, — сказала Олівія Вокер.

— Поклади її в малій кімнаті в кінці коридору, — кивнула Еббі. — Як хочеш, можеш лягти з нею. А інша дівчина… як, ти сказала, тебе звуть, сонечко? Геть із голови вилетіло.

— Джун Брінкмеєр, — озвалася рудоволоса.

— Ну, Джун, можеш спати зі мною, якщо не надумала чогось іншого. Ліжка на двох не стане, та, певне, ти б однаково не схотіла лягати поряд з отаким старим хмизом. Проте на горищі є запасний матрац, і якщо його не сточив шашіль, має згодитися. Гадаю, один із цих дужих чоловіків тобі його зніме.

— Ясна річ, — озвався Ральф.

Джина вже заснула, і Олівія віднесла дівчинку до ліжка. До кухні, у якій наразі сиділо більше людей,