Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Так!

— То як було?

— Та бандити ж п’яні були, ото зчинили стрілянину, один утік, із грішми, шукати будемо... — він мугикає і замовкає під моїм важким поглядом.

— Дурити надумав? Мене, Івана Карповича Підіпригору! — як дам кулаком по столу, пристав аж підскочив. — Під суд підеш, якщо мене не поважаєш!

— Поважаю! Поважаю! Все розповім. Чесно кажу, що вони перестріляли один одного і Семенова, Інокентія Степановича, теж. Чотири трупи у кімнаті, крові багато.

— А гроші?

— Гроші були у валізі.

— І що далі?

— Ну... — він морщить чоло, мабуть, вигадує, що б збрехати.

— Не бреши мені!

— Ні! Ні! Я ж той, я ж не брешу. Просто...

— Ти забрав гроші?

— А так би вони сектантам залишилися! Які Отечество зраджують, їдуть кудись, наче їм тут погано!

— Сам узяв чи запропонував хто?

Він крутиться, наче на розпеченій сковороді сидить.

— Кажи!

— То та, Марія, сестра жінки вбитого. Вона запропонувала, щоб я гроші забрав і відпустив сестру.

— А навіщо ти дружину покійного арештовував?

— Бо ж хтось двері відчинив, а в неї був конфлікт із чоловіком, вона заяви на нього до поліції писала!

— Заяви? Про що?

— Про те, що він її б’є.

— Б’є?

— Так. Він пояснював, що дружина його не слухається, книжки читає шкідливі, а тут ще та сестра з’явилася. Семенов мені триста рублів давав, щоб я ту сестру спровадив подалі.

— І що?

— Та вона скажена баба. Я її хотів налякати, а вона мені все обличчя подряпала. Не хочу з нею жодних справ мати!

— То вона запропонувала гроші взяти і вивести її сестру з-під підозри?

— Так. Тільки Іване Карповичу, це ж мусить залишитися між нами! Ну як я міг гроші тим сектантам залишити, які государя зневажають? Ну як?

— Зброя у Семенова була?

— Ні, йому віра забороняла зброю мати. Вони ж сектанти, в армії не служать.

— А що з заповітом?

— Та зник заповіт. Так сектанти кажуть. Семенов же в них головний був і розпоряджався всіма грішми, На випадок смерті заповіт зроблений був так, що всі гроші секті відходили. У сейфі заповіт був, але зник.

— Може, так само, як і гроші?

— Ні, ні! Не було заповіту! Я ж швидко приїхав. Спочатку городовий Журбенко постріли почув, прибіг на місце, далі викликали поліцію від сусідів, у яких телефон був. Я десь за півгодини примчав. Не було заповіту! Точно вам кажу, Іване Карповичу! Ось вам хрест святий!

Дивлюся, що наче не бреше. Ну, не було, то й не було. Спитав я ще, де городового Журбенка знайти, і пішов, залишивши пана пристава похмелятися. Збили його з ніг грошенята. Як прийшли задурно, так задурно і підуть.

Городового Журбенка знайшов на посту, лякати не став, підбадьорив рублем, і все він мені розповів. Що робив нічний обхід, який ввели з метою боротьби з пограбуваннями, бо їх стало останнім часом забагато. Потім почув постріли. Побіг. За кілька хвилин був на місці, переліз через огорожу, зайшов у будівлю. Двері були відчинені. Почув жіночий крик. Кричала жінка загиблого, Семенова. Городовий піднявся до неї на другий поверх, побачив там трупи і багато крові. У кутку дружина покійного плаче.

— Нічого підозрілого не помітив?

— Я нагорі був, коли двері вхідні грюкнули. Я тоді не зрозумів, а то, виявилося, четвертий нападник утік, який з грошима Так пан пристав пояснив, — каже він і дивиться убік.

— Щось не вірю я приставу. Як насправді було?

— Гроші бандити у валізу зібрали. Я її бачив.

— Точно?

— Точно!

— А куди ж вона ділася?

— Не можу знати, — розводить руками.

— І треба тобі пристава покривати? Він же тобі й сотні з тих грошей не дав? — питаю. — Так же?

— Яку там сотню, ані копійки не дав! А там же вісімнадцять тисяч було! Вісімнадцять! У мене четверо дітей! Власної хати немає, по чужих кутках бідкаюся! Невже не міг хоч пару сотень дати? Тьху!

Я його як міг утішив, потім розпитав, де в Херсоні кримінальники зазвичай збираються. Підказав городовий кілька генделиків біля порту. Туди краще було піти увечері, а зараз вирішив я нанести візит безутішній вдові. Прийшов до будинку Семенова, бачу, що через дорогу стоять мої роботодавці з секти. Слідкують, чи що? Так ні, не ховаються, тупцюють на місці. Потім кілька з них: пішли через дорогу, до хвіртки в маєток Семенова. Постукали. Вийшла якась жінка, руда, красива, у чорній сукні. Сектанти щось їй казати почали, а вона рукою на них замахала, немов відганяла. Вони, здається, просили грошей. А руда і слухати їх не стала, розвернулася й до будинку зайшла. Сектанти ще почекали трохи й пішли похнюплені. Коли за ріг повернули, тут і я підійшов.

— Що це ви тут робите?

— Ми грошей просили! Нам ніде жити! — почав скаржитися мені той головний, що приїздив до мене.

— Ніде жити?

— Так, ми ж жили на Кубані, потім усе продали і приїхали сюди. Щоб відплисти до Уругваю. Живемо в кількох хатах, які винаймаємо. Платилося за них зі скарбниці корабля, яка була в Інокентія Степановича А тепер у тих хвойд. Вони ж відмовилися платити! Не дали ані копійки! То та руда сучка, Марія! Дияволова служниця! Горіти їй у пеклі!

Як міг їх заспокоїв, а потім сам пішов до будинку Семенова. На хвіртці був електричний дзвоник. Натиснув на кнопку. Невдовзі вийшла та руда жінка Гарненька і з обличчям, по якому одразу зрозуміло, що з перцем дівка.

— Що треба? — спитала зухвало. — Грошей не дам!

А потім почала придивлятися.

— Звідки я вас знаю?

— Мабуть, із журналів. Я Іван Карпович Підіпригора, можна поговорити?

— Іване Карповичу? Зачекайте, ви що — отой відомий сищик? — вона кривиться, наче дичку з’їла Щось не до вподоби їй мій візит.

— Так точно.

— Нема про що нам розмовляти! — і побігла геть. Так швидко, наче від нечистої сили тікала Щось було в цій справі не так, як усі розповідали.

То пішов я погуляти навколишнім дворами. Постріли ж чутно було, воно хоч кажуть, що Херсон — неспокійне місто, але обивателі мусили прокинутися,