Читати книгу - "Замогильні записки"

він, коли той проходжувався садом, і так мало здивувався господар його приходу, що навіть не поглянув на гостя і не перервав прогулянки, а коли вона припинилася, бо він досяг кінця алеї, то обернувся, а обернувшись, побачив, що наближається до нього герцог де Гіз, і тоді сказав, підвищивши голос, так: «Жалю гідно, якщо слуга проганяє пана; втім, душа моя належить Господу, серце – королю, а тіло моє в руках лихих людей; що буде, те й буде».

Нині на місці Ашіля Арле проходжується цим садом пан Відок, а герцога де Гіза замінює Коко Лакур: ми поміняли великих людей на великі принципи. Які вільні стали ми сьогодні! а вільніший за всіх був я коло свого вікна, свідком чому був старий жандарм, що стояв на посту внизу сходів і готовий був підстрелити мене на льоту, якби в мене враз виросли крила! У моєму саду не було солов’їв, але була сила-силенна жвавих, нахабних і сварливих горобчиків, які водяться скрізь: у селі, у містах, у палацах і у в’язницях і не менш охоче в’ють гніздо на верхівці гільйотини, ніж серед віття трояндового куща; що важать земні страждання для того, хто може злетіти у височінь!

6
Слідчий пан Демортьє
Вулиця Анфер, кінець липня 1832 року

Пані де Шатобріан добилася дозволу побачитися зі мною. За Терору вона провела тринадцять місяців у Реннській в’язниці разом з моїми сестрами Люсіль і Жюлі; з того часу сама думка про тюремне ув’язнення для неї нестерпна. Коли моя бідолашна дружина увійшла до будинку префектури, з нею стався сильний нервовий напад – ось іще одне добродіяння, за яке я маю бути вдячний «золотій середині». На другий день мого поневолення мене відвідав у супроводі секретаря слідчий пан Демортьє.

Пан Гізо призначив головним прокурором Реннського королівського суду такого собі пана Елло, літератора, інакше кажучи, людину заздрісну і дратівливу, як кожен писака з партії, що перемогла.

Протеже пана Гізо, виявивши, що моє ім’я, а так само імена пана герцога де Фіц-Джеймса та пана Іда де Невіля замішані в процесі пана Беррьє, який має відбутися в Нанті, написав міністрові юстиції, що, якби його воля, він не забарився б заарештувати нас і залучити до справи як спільників і речові докази разом. Пан де Монталіве визнав за необхідне поступитися наполяганням пана Елло; був час, коли пан де Монталіве, прийшовши до мене, смиренно просив поради і слухав мої міркування щодо виборів і свободи друку. Реставрація зробила пана де Монталіве пером, але не змогла зробити його розумною людиною – очевидно, з цієї причини вона йому нині така огидна.

Отже, до моєї комірчини увійшов слідчий пан Демортьє. Жорстоке, спотворене гримасою обличчя його прибрало такого солодкуватого виразу, мовби він щойно скуштував меду.

Лоялем я зовусь. З Нормандії походжу. Я пристав судовий і цим хвалитись можу [93]…

Колись пан Демортьє був членом конгрегації, великим причетником, великим легітимістом, великим прихильником ордонансів, а нині став ревним поборником «золотої середини». Я з усією старомодною ввічливістю, на яку був здатний, запросив цього звіра сісти, підсунувши йому крісло, підставив секретарю маленький столик, дав перо і чорнило; сам я всівся навпроти пана Демортьє, і він добродушним голосом прочитав мені перелік дрібних звинувачень, які, якби вони були як слід доведені, абсолютно нечутливо могли б привести мене на ешафот, після чого розпочав допит.

Я знову заявив, що, не визнаючи нинішнього політичного устрою, не відповідатиму на жодні питання, що я нічого не підпишу і вважаю всі ці суддівські формальності зайвими, а тому прошу пана Демортьє не витрачати час дарма і зайнятися чим-небудь іншим, хоча, втім, завжди щасливий буду прийняти його, якщо він знову зробить мені честь своїми відвідинами [94]…

Я помітив, що подібне поводження дратує святобливого пана і що йому, котрий колись поділяв мої переконання, моя поведінка здається сатирою на його власну; до цієї образи домішувалася уражена самолюбність суддівського чиновника, який вважав себе ображеним при виконанні службових обов’язків. Він почав сперечатися зі мною; мені так і не вдалось утлумачити йому відмінність між суспільним устроєм і устроєм політичним: я підкоряюся першому, говорив я, тому що в його основі природне право; я підкоряюся цивільним, військовим і фінансовим законам, поліцейським установам і правилам громадського порядку, що ж до влади політичної, то їй я зобов’язаний підкорятися, лише якщо вона виходить від освяченої століттями королівської династії або від народу. Я не такий дурний і не такий брехливий, аби повірити, що хтось скликав народ і запитував його думку і що нинішнє правління є виконання народної волі. Якби мене звинувачували у крадіжці, вбивстві, підпалі та іншій провині або злочинах проти суспільства, явідповів би перед законом, але якщо мене хочуть втягнути в політичний процес, я не вважаю себе зобов’язаним відповідати перед владою, яка жодним чином не є законною і, отже, не має права вимагати від мене будь-чого.

Таким чином минули два тижні. Хоча пан Демортьє був, як я з’ясував, розлючений (і намагався, щоб судді поділили його почуття), він незмінно підходив до мене з тим самим єлейним виглядом, кажучи: «Отже, ви, як і раніше, не хочете сказати мені ваше прославлене ім’я?» На одному з допитів він прочитав мені лист Карла X герцогу де Фіц Джеймсу, де містилася втішна для мене фраза. «Ах, пане, – відповів я, – що означає цей лист? Загальновідомо, що я залишився вірний моєму старому королю, що я не склав присягу Філіпу. Втім, лист мого вигнаного монарха зворушує мене до глибини душі. Поки він був при владі, він не говорив мені нічого подібного, і фраза ця винагороджує мене за всю мою службу».

7
Моє життя у пана Жиске. – Я виходжу на волю
Париж, вулиця Анфер, кінець липня 1832 року

Пані Рекам’є, якій зобов’язаний утіхою і свободою не один бранець, відвідала мене в моїй новій самоті; пан де Беранже вибрався з Пассі, щоб у час царювання своїх друзів заспівати мені про те, що відбувалося у в’язницях, коли при владі були мої друзі: тепер він вже не міг дорікати мені Реставрацією. Мій давній друг товстун пан Бертен прийшов соборувати мене міністерським єлеєм; одна захоплена дама прискакала з Бове, щоб зачаровуватися моєю славою; пан Вільмен зробив героїчний вчинок; пани Дюбуа, Ампер і Ленорман, мої юні вчені