Читати книгу - "Сплячі красуні"

стомленому стані. Важкі колеса її МВХ посилали струс від кожного кореня й каменя їй в товсті руки і глибше, у самісінькі її кості. Ван не зважала. Дрібний дощик теж був на добро. Попри виснаження — думки в неї ледь повзали — вона глибоко усвідомлювала кожне фізичне відчуття. Чи краще було б померти, не знаючи, що тебе це чекає, як Рі? Ван змогла поставити це запитання, але її мозок не міг впоратися з ним так, щоб дати якусь задовільну відповідь. Кожна відповідь розчинялася, не встигаючи сформуватися. Чому так погано на душі від того, що вона застрелила утримувану, яка, аби вона цього не зробила, убила б іншу утримувану? Чому так погано на душі від того, що вона просто виконала свою роботу? Ці відповіді також не зросталися, навіть не починали.

Ван дісталася на верх кряжа. Вона заглушила МВХ і злізла з сідла. Ген далеко, в напрямку в’язниці якась туманна чорнота спливала над цим днем, що згасає, залишкові випари після лісової пожежі, що перегоріла, випаливши саму себе. Прямо внизу земля спадала довгим легким схилом. При основі цього схилу шумував брудний, роздутий дощем потік. Над струмком, за кілька сотень футів звідси стояла чиясь мисливська хатка із замшілим дахом. Карлючки диму скидалися вгору з пічного димаря.

Вона поплескала по кишенях і зрозуміла, що зовсім забула про папір і щось, чим було б писати. Ван хотіла було розсміятися — самогубство ж зовсім не така складна річ насправді, еге ж? — але найбільше, на що вона спромоглася, було зітхання.

Нема на це ради, і її резони не так уже й важко буде зрозуміти. Якщо її взагалі знайдуть, тобто. І якщо комусь захочеться про це думати. Ван відстебнула зі спини рушницю.

Двері хатини розчахнулись навстіж, якраз коли вона примощувала дуло рушниці до підмурку своєї нижньої щелепи.

– І хай радіє, якщо він досі має ту бум-трубу, — доносячись ясно і чітко, промовив чоловічий голос, — бо інакше пошкодує, що той гицель тоді не впорав його до кінця. Ага, прихопи сканер, я хочу бути в курсі, що роблять копи.

Ван опустила рушницю і дивилася, як двоє чоловіків залізли у блискучий трак «Сілверадо» і поїхали геть. Вона була впевнена, що звідкись їх знає, і, судячи з їхнього вигляду, — пара згайнованих і вигнаних мокрими геть лісових пацюків — це були не персони щойно з урочистої церемонії Торговельної палати. Їхні імена вмент навернулися б їй, якби вона не була такою виснаженою довгим безсонням. Мозок у неї був наче грязюкою набитий. Вона досі відчувала під собою стрибучий МВХ, хоча той не рухався. Примарні крапки світла плавали в неї перед очима.

Коли пікап зник, вона вирішила навідати цю хатину. Там мусить знайтися, чим і на чому писати, нехай навіть на зворотньому боці якогось на роки застарілого календаря.

– І ще мені треба щось, чим прикріпити те до сорочки, — промовила вона.

Голос у неї прозвучав пригаслим і чужим. Когось іншого голос. І той інший стояв просто поруч неї. Але коли вона повернула голову, той хтось пропав. Це траплялося дедалі частіше й частіше: підглядачі никалися у найдальшій досяжності її поля зору. Галюцинації. Скільки можна бути без сну, перш ніж усе раціональне мислення зломиться і ти остаточно втратиш глузд?

Ван знову осідлала свій МВХ і повела його по кряжу туди, де той знижувався, і де вона могла з’їхати на коліїстий путівець, який вів до хатини. Хата смерділа квасолею, пивом, смаженою олениною і чоловічим бздом. Стіл захаращений тарілками, у раковині їх було ще більше, на дров’яній печі — зашкарублі каструлі. На полиці каміну стояло фото дико усміхненого чоловіка з кайлом на плечі і в по-мугирському виношеній федорі, так глибоко нацупленій на голову, що криси цього капелюха пригинали вершечки його вух. Дивлячись на цю тоновану сепією фотографію, Ваннеса ясно зрозуміла, кого вона перед цим бачила, тому що батько показав їй цього чоловіка з фото, коли Ванессі було років дванадцять, не більше. Той тоді якраз заходив до «Рипливого колеса».

— Ото Великий Ловелл Ґрайнер, — сказав їй тато. — І я хочу, щоб ти трималась подалі від нього, любонько. Якщо він коли-небудь привітає тебе, привітайся навзаєм, скажи «добрий день» і йди собі далі, не зупиняючись.

Так ось хто були ті двоє: нікчемні сини Великого Ловелла. Мейнард і Малий Лов Ґрайнери, великі, як життя, і на новенькому пікапі, тоді як вони мусили б перебувати у арештарні в Коглині, чекати суду за, окрім усього іншого, вбивство, яке бачила й погодилася дати щодо цього свідчення Кітті Мак-Дейвід.

На обшитій сосною стіні короткого коридору, який вів, мабуть, до спалень цієї хати, Ван побачила пошарпаний записник, що висів на мотузці. Аркушик з нього якраз згодився б для передсмертної записки, але вона раптом вирішила, що бажає бодай ще якийсь час залишатися притомною і живою.

Вона вийшла надвір, радіючи, що втекла з того смороду, і погнала свій МВХ геть від тієї хати так швидко, як лишень наважувалася. Десь за милю путівець вливався в одну з багатьох ґрунтових доріг округу Дулінг. Ліворуч висіла курява — завдяки мжичці, негусто, але достатньо, щоб показати їй, у якій бік завернули ті втікачі. Поки вона доїхала до шосе 7, вони вже добряче відірвалися від неї, але місцевість там була похилою і відкритою, тому їй легко вдалося побачити їхній пікап, зменшений далечінню, який явно прямував у бік міста.

Ван різко ляснула себе по обох щоках і поїхала навздогін. Вона вже наскрізь промокла, але сирість допомагатиме їй не заснути трохи довше. Якби це вона сама була втікачкою від суду за вбивство, вона б зараз уже перебувала на півдорозі до Джорджії. Але ж не ці двоє; вони знов поверталися до свого міста, щоби зробити там, без сумніву, щось жахливе, як то їм звично. Їй хотілось дізнатися, що саме, і, можливо, це зупинити.

Спокутування того, що їй довелося зробити з Рі, також не лишалося поза увагою.

Розділ 11

1

Фріц Мешаум не хотів віддавати свою базуку, принаймні не безплатно. Утім, коли Мей міцно вхопив його за плечі, а Лов вивернув йому руку вгору аж до лопаток, Фріц змінив думку і підняв ляду в підлозі своєї мізерної хати, явивши братам Ґрайнерам той скарб, по який вони й прибули.

Малий Лов очікував, що вона буде зеленою, як ті, що у фільмах про Другу світову війну,