Читати книгу - "Гра престолів"

У Джона забрали і ніж, і меч і звеліли не виходити з келії, поки старші чини не вирішать, що з ним робити. За дверима поставили вартового, аби не втік. Друзів до нього не пускали, однак Старий Ведмідь змилостивився й дозволив пустити до нього Привида, тож він був не зовсім сам.

— Батько не зрадник,— сказав Джон деривовку, коли всі пішли. Привид мовчки дивився на нього. Джон важко опустився по стіні, обхопив коліна руками й витріщився на свічку, що стояла на столі поряд з вузьким ліжком. Полум’я тріпотіло й гойдалося, навколо хиталися тіні, у кімнаті, здалося, стало темніше й холодніше. «Сьогодні я не спатиму»,— подумав Джон.

Однак він таки, мабуть, задрімав. Коли ж прокинувся, ноги заклякли, а свічка давно згоріла. Привид стояв на задніх лапах і шкрібся у двері. Джон приголомшено відзначив, як сильно виріс вовк.

— Привиде, що там? — тихо покликав він. Обернувши голову, деривовк глянув на нього згори вниз, мовчки вищиривши ікла.

«Він що, здурів?» — подумав Джон.

— Привиде, це я,— пробурмотів він, по можливості без переляку в голосі. Однак він жахливо тремтів. Коли це стало так холодно?

Привид позадкував від дверей. Його кігті лишили на дереві глибокі подряпини. Джон дедалі схвильованіше спостерігав за ним.

— Там хтось є, за дверима, так? — прошепотів він. Припавши до землі, деривовк позадкував, і на загривку в нього здибилася біла шерсть. «Вартовий,— подумав Джон,— за дверима лишили вартового, Привид занюхав його через двері, от і все».

Він повільно звівся на ноги. Його несамовито тіпало, і він пожалкував, що в нього забрали меч. Три швидкі кроки — й він уже біля дверей. Ухопившись за клямку, потягнув двері всередину. І від рипіння завіс мало не підстрибнув.

Вартовий, як ганчірка, розтягнувся на вузьких сходах, дивлячись угору. Угору, хоча лежав долічерева. Йому скрутили голову назад.

«Не може бути,— сказав собі Джон.— Це Вежа командувача, її вартують день і ніч, цього не може бути, це сон, мені сниться кошмар».

Прослизнувши повз нього, Привид вибіг з дверей. Рушив угору сходами, зупинився, озирнувся на Джона. І тоді Джон почув звуки — м’яке шемрання чобіт по каменю і шурхотіння відсунутого засува. Звуки долинали згори. З палат лорда-командувача.

Може, це і кошмар, але не сон.

Меч вартового досі був у піхвах. Ставши навколішки, Джон вивільнив його. З важкою крицею в руці він почувався ліпше. І рушив сходами нагору, а Привид безшумно біг попереду. З кожним поворотом сходів на Джона вискакували тіні. Він сторожко скрадався, вістрям меча досліджуючи підозрілу темряву.

Зненацька до нього долинуло крякання Мормонтового крука:

— Зерна, зерна, зерна, зерна, зерна, зерна!

Привид скочив уперед, і Джон, спотикаючись, побіг за ним. Двері до Мормонтової світлиці були розчахнуті навстіж. Деривовк пірнув усередину. Джон зупинився на порозі, стискаючи клинок, щоб дати очам звикнути. Важкі портьєри на вікнах були опущені, і в кімнаті стояла чорнильна темрява.

— Хто тут? — гукнув Джон.

І тоді він угледів тінь поміж тіней, яка скрадалася до внутрішніх дверей, що вели в Мормонтову спальню: угледів схожу на людську постать у чорному, у плащі й каптурі... але під каптуром світилися блакитні крижані очі...

Привид стрибнув. Удвох — вовк і людина — гримнулися на землю, без зойку й без гарчання, і покотилися, а тоді врізались у крісло й перекинули стіл, завалений паперами. Над головою ляпав крилами Мормонтів крук, крякаючи: «Зерна, зерна, зерна, зерна». Джон почувався сліпим, як мейстер Еймон. Тримаючись спиною до стіни, він ковзнув до вікна й рвонув портьєри. Світлицю залило місячне сяйво. Краєм ока Джон зауважив чорні руки, занурені в біле хутро: темні набряклі пальці стискалися навколо горла деривовка. Привид звивався та клацав зубами, сіпаючи ногами в повітрі, але не міг вивільнитися.

Джон не мав часу лякатися. Закричавши, він кинувся вперед, з усієї сили опускаючи меч. Криця розітнула рукав, шкіру й кістку, але звук був якийсь не такий. Джона огорнув такий дивний і холодний сморід, що його мало не знудило. Він побачив на землі руку — чорні пальці звивалися в плямі місячного світла. Привид викрутився з другої руки й навприсядки позадкував, висолопивши червоного язика.

Чоловік у каптурі підвів бліде як місяць обличчя — і Джон без вагань рубонув його. Меч розтяв його до кістки, відрубавши половину носа й попід очима лишивши рану від щоки до щоки — попід блакитними очима, які горіли, мов зірки. Джон упізнав обличчя. «Отор,— подумав він, відсахнувшись.— Боги, та він же мертвий, я ж бачив, що він мертвий».

Джон відчув, що йому щось шкрябає ногу. В литку вчепилися чорні пальці. По нозі вгору повзла рука, роздираючи вовну й шкіру. Заверещавши від огиди, Джон кінчиком меча скинув з ноги пальці й пожбурив подалі. Рука впала, але пальці ворушилися, стискаючись і розтискаючись.

Труп кинувся на нього. Крові не було. Однорукий, з наполовину відтятим обличчям, він, здається, нічого не відчував. Джон виставив перед собою меч.

— Не підходь! — крикнув він пронизливо.

— Зерна,— закрякав крук,— зерна, зерна.

Відрубана рука викручувалася з подертого рукава — біла змія з чорною п’ятипалою головою. Знагла стрибнувши, Привид схопив її зубами. Хруснули кості. Джон рубонув труп по шиї, відчуваючи, як сильно й глибоко увійшов меч.

Мертвий Отор врізався в Джона, збиваючи з ніг.

Джонові між лопаток уп’явся перекинутий стіл, вибиваючи дух. Меч, де ж меч? Він загубив клятий меч! Він розтулив вуста, готовий заверещати, і в цю мить бліда істота застромила йому в рота свої мертві чорні пальці. Давлячись, Джон силкувався скинути мертвяка з себе, але той був надто важкий. Крижана рука пхалася глибше в горло, і Джон уже задихався. Чуже обличчя затуляло собою весь світ. Іскристі блакитні очі вкривала паморозь. Джон нігтями дер холодну плоть і бив чоботами істоту по ногах. Силкувався вкусити, вдарити, вдихнути...

Зненацька мов хтось скинув з нього вагу трупа, а мертві пальці відірвалися від горла. Джон спромігся хіба що перекотитися на живіт, блюючи та здригаючись. Привид знову кинувся на блідавця. Джон спостерігав, як деривовк застромив їй зуби в нутро й почав дерти. Спостерігав, напівпритомний, довгу-довгу мить, поки нарешті не спам’ятався й не роззирнувся в пошуках меча...

...і угледів лорда Мормонта, неодягненого й сонного, який стояв у дверях з олійною лампою в руках. На підлозі билася пожована рука без пальців, підповзаючи до нього.

Джон