Читати книгу - "Гра престолів"

— Гори! — закрякав крук.— Гори, гори, гори!

Крутнувшись, Джон побачив портьєри, які зірвав з вікна. Обіруч він пожбурив лампу просто на зібгану тканину. Хруснув метал, луснуло скло, хляпнула олія, і з портьєри рвонув стовп вогню. Жар, який кинувся Джонові в обличчя, був солодшим за будь-який поцілунок.

— Привиде! — гаркнув він.

Вивільнившись, деривовк підбіг до нього; блідавець спробував звестися на ноги; з величезної рани на животі зміїлися темні кишки. Зануривши руку просто в полум’я, Джон ухопив тканину та хльоснув нею мерця. «Щоб тільки він горів,— молився він, коли тканина огорнула труп,— боги, будь ласка, будь ласка, щоб тільки він горів».

Бран

Холодного вітряного ранку прибули Карстарки, привели зі свого замку в Картверді три сотні вершників і близько двох тисяч піших. З наближенням кавалькади зблискували на сонці сталеві гостряки списів. Вояк, який їхав попереду, вистукував повільний гортанний ритм — бум-бум-бум — на барабані, більшім за нього самого.

Бран спостерігав за їхнім наближенням з вартової башточки на зовнішньому мурі: сидячи в Годора на плечах, дивився у бронзовий далекогляд мейстра Лувіна. Кавалькаду вів сам лорд Рикард, а його сини — Гаріон, Едард і Торен — їхали поряд попід чорними прапорами свого дому, вишитими білим променистим сонцем. Стара Нан казала, що в них тече кров Старків, сотні років тому ці дві родини мали спільне коріння, але, як на Брана, Карстарки геть не були схожі на Старків. Вони були кремезні та ярі, з порослими густими бородами обличчями, з незачесаним волоссям нижче плечей. Плащі вони мали хутряні — ведмежі, тюленячі, вовчі.

Ця валка була остання, знав Бран. Усі інші лорди зі своїми військами вже зібралися. Бранові страшенно кортіло виїхати їм назустріч, побачити переповнені людом зимові хати, ранкову ярмаркову колотнечу на майдані, розбиті копитами й порізані колесами вулиці. Але Роб заборонив йому виходити з замку. «Немає зайвих людей, щоб охороняти тебе»,— пояснив брат.

«Я візьму з собою Літо»,— не здавався Бран.

«Не корч із себе малюка, Бране,— сказав Роб.— Ти сам усе добре розумієш. Буквально два дні тому в „Курному поліні“ один з гвардійців лорда Болтона зарізав гвардійця лорда Сервина. Наша леді-мати шкуру з мене злупить, якщо я дозволю ризикнути твоїм життям». Говорив він це тоном лорда Роба, і Бран одразу втямив, що проситися немає сенсу.

Він знав: це все через те, що сталося у вовчому лісі. Йому й досі вночі снилися погані сни. Він був беззахисний, як немовля: постояти за себе міг приблизно так само, як Рикон. А може, й гірше... Рикон бодай би відбивався. Бранові було соромно. Він усього на кілька років молодший за Роба, і якщо брат уже практично дорослий чоловік, то й він також. І мав би сам уміти постояти за себе.

Рік тому, до того, він би навідався в поселення, навіть якби йому довелося самому-одному перелізти кілька мурів. У ті часи він міг бігати сходами, самотужки застрибувати на свого поні й зіскакувати з нього, а своїм дерев’яним мечем збити королевича Томена на землю. А зараз він може хіба що дивитися в підзорну трубу мейстра Лувіна. Мейстер пояснив йому, де чий прапор: Гловери — це броньований кулак, срібний на черленому; леді Мормонт — це чорний ведмідь; перед кавалькадою Руза Болтона зі Страхфорту майорів жахливий облуплений чоловік; Горнвуди — це лось; бойовий топір — це Сервини; трійця чатових дерев — це Толгарти; а страхітливий герб дому Амберів — ревучий велет у розірваних ланцях.

Швидко він запам’ятав і обличчя — коли лорди з синами й лицарями-підданими приїхали у Вічнозим на бенкет. Усі вони водночас не змогли вміститися навіть у великій залі, тож Робові довелося кожного прапороносця гостити окремо. Бран завжди сидів на почесному місці праворуч від брата. Деякі з лордів-прапороносців обдаровували його дивними суворими поглядами, мовби не розуміючи, як такий зелений хлопчак, до того ж каліка, міг опинитися в їхньому товаристві.

— Скільки їх уже? — запитав Бран мейстра Лувіна, коли лорд Карстарк з синами під’їхав до брами зовнішнього муру.

— Дванадцять тисяч, або близько того, це вже не має значення.

— А скільки лицарів?

— Небагато,— з ноткою нетерплячості озвався мейстер.— Щоб стати лицарем, слід відстояти всенощну в септі, а тоді тебе мають помазати сімома єлеями, таким чином благословляючи твою обітницю. На Півночі лише декілька з великих домів поклоняються сімом богам. Решта шанують давніх богів, тож і не мають лицарів... але всі ці лорди зі своїми синами й присяжними мечами не гірші: гарячі, віддані й чесні. Достойність людини не визначається приставкою «сер» перед її іменем. Я казав тобі це вже сто разів.

— І все-таки,— мовив Бран,— скільки лицарів?

Мейстер Лувін зітхнув.

— Три сотні, можливо, чотири... з-поміж трьох тисяч збройних списів, які лицарями не є.

— Лорд Карстарк — останній,— замислено мовив Бран.— Сьогодні Роб гоститиме його.

— Понад усякий сумнів.

— А коли... коли вони вирушать на південь?

— Або зразу, або ніколи,— пояснив мейстер Лувін.— Зимове поселення переповнене, а така армія, якщо затримається тут надовго, з’їсть усе навкруги дочиста. На королівському гостинці чекають інші — лицарі курганів, краножани, лорди Мандерлі та Флінт. У приріччі вже почалися сутички, а братові ще доведеться здолати багато льє.

— Знаю,— мовив Бран жалібно; почувався він так само. Віддавши бронзову трубу назад мейстрові, він зауважив, що на тімені в Лувіна відросло волосся. Поміж нього просвічувалася рожева шкіра. Дивно було дивитися на мейстра з цього ракурсу, коли все життя Бран поглядав на нього знизу вгору, але, сидячи в Годора на плечах, він дивився згори вниз на всіх.— Не хочу більше дивитися. Годоре, віднеси мене назад у фортецю.

— Годор,— озвався Годор.

Мейстер Лувін сховав трубу в рукав.

— Бране, твій лорд-брат не має зараз на тебе часу. Він повинен зустріти й привітати лорда Карстарка з синами.

— Я не турбуватиму Роба. Я хочу навідатись у богопраліс,— поклав Бран руку Годору на плече.— Годоре!

На граніті внутрішнього муру були прорубані опори. Годор, наспівуючи мимо нот, спускався цією «драбиною», тримаючись руками, а Бран у нього за спиною підстрибував у плетеному кріслі, яке для нього розробив мейстер Лувін. Ідею Лувіну підкинули кошики,