Читати книгу - "Мобі Дік, або Білий кит"

в нього за звичай — ступив уперед з дверей каюти, де стояв, і рушив до свого поворотного отвору на юті; коли раптом він схвильовано витягнув шию і жадібно вдихнув морське повітря, як робить розумний корабельний пес, відчувши, що корабель пропливає поблизу варварських островів. Він зрозумів, що кит має бути десь поруч. Невдовзі цей особливий запах, що відгонить від кашалота навіть на великій відстані, почула вся вахта; і ніхто з матросів не здивувався, коли Ахаб, вивчивши показники компаса та флюгера, а потім по можливості точно визначивши напрям, звідки йшов запах, квапливо наказав дещо змінити курс корабля і взяти риф.

Ці завбачливі маневри увінчалися успіхом на світанку: прямо перед носом «Пекводу» відкрилася довга вузька смуга гладкої, наче лоєм политої води, що ледь брижилася по краях, як буває в тому місці, де в море вливається стрімка бурхлива течія.

— Чатових на щогли! Усі нагору!

На баку Деггу загримів по палубі трьома ганшпугами, і ті, хто спав у кубрику, наче пробудившись від грому Судного дня, повибігали на палубу з одягом в руках.

— Що там видно? — гукнув Ахаб, звівши голову до неба.

— Нічого, сер, нічого! — почулося у відповідь.

— Поставити брамселі і ліселі! Угорі, внизу і по обидва боки!

Поставили всі вітрила; тоді Ахаб звільнив кінець, призначений для того, щоб піднімати його на грот-щоглу; ще мить — і його вже підтягали нагору, коли раптом, подолавши дві третини свого звичайного шляху нагору, він позирнув у просвіт між грот-марселем і брамселем і пронизливо, несамовито закричав — так кричать чайки в небі:

— Фонтан! Бачу фонтан! І горб — наче снігова вершина! Це Мобі Дік!

Збентежені цим криком, який ту ж мить підхопили троє чатових, люди на палубі мерщій кинулися до вантів, щоб врешті-решт на власні очі побачити славетного кита, за котрим так довго ганялися. Ахаб уже зайняв свій звичайний пост і повис за кілька футів від трьох чатових, із яких Тештіго стояв позаду нього на салінгу брамстеньги, головою майже торкаючись каблуків Ахаба. З такої висоти вони тепер ясно бачили кита, що плив за кілька миль попереду корабля, здіймаючи на хвилі свій високий лискучий горб і випускаючи до неба безгучний фонтан. І марновірним матросам здавалося, що той самий примарний фонтан, який вони так давно бачили в місячні ночі серед Індійського та Атлантичного океанів.

— І що, ніхто з вас його таки не побачив? — озвався Ахаб до людей, що висіли на снастях.

— Я побачив його майже в ту саму мить, сер, що й капітан Ахаб, і дав знати, — сказав Тештіго.

— Ні, не в ту саму мить, не в ту саму, — ні, дублон мій, доля зберегла його для мене. Ніхто з вас — лише я один зумів першим побачити Білого Кита. Ось фонтан! Ось фонтан! Ось знову! Ось знову! — розмірено і протяжно вигукнув він у такт з мірним здійманням китового фонтана. — Він зараз пірне! Ліселі на гігові! Брамселі прибрати! Наготувати до спуску три вельботи. Містере Старбак, затям: ти лишаєшся на борту і ведеш корабель. Гей, стерновий! Один румб до вітру! Отак; так тримати! Зараз покаже хвіст! Ні, ні; це тільки чорна вода! Вельботи готові? Усім приготуватися! Спускайте мене, містере Старбак; спускайте, спускайте — швидше, швидше! — І він блискавкою промайнув у повітрі вниз, на палубу.

— Він іде прямо по вітру, сер! — повідомив Старбак. — Тікає від нас; він нас ще не міг помітити.

— Мовчати! Стояти на брасах! Стерно на борт! Привести в левентик! Браси з навітру вибрати! Отак, гаразд! Вельботи, вельботи!

За мить усі вельботи, крім вельбота Старбака, були спущені, вітрила поставлені, весла опустилися на воду — і човни з плюскотом помчали по хвилях. Наступ очолив Ахаб. Блідий мертвий вогник жеврів у запалих очах Федалли, і його губи кривилися в жаскій посмішці.

Мов безшумні равлики-наутилуси, пливли по морю легкі човни; та відстань між ними і їхнім ворогом помалу меншала. Що ближче вони підходили, то гладшою ставала поверхня океану, наче килим розгортався на хвилях; здавалося, перед ними розкинулися сонні полуденні луки. Нарешті мисливець, зачаївши подих, підійшов до своєї жертви, яка вочевидь нічого не підозрювала, так близько, що можна було ясно побачити величезний сліпучо-білий горб, який наче мимохіть ковзав по хвилях у миготливому кільці ажурної зеленкуватої піни. Крізь неї прозирали глибокі переплетені зморшки крутого лоба. Від цього широкого молочно-білого лоба далеко на м'який турецький килим океану лягала осяйна біла тінь і мчала попереду з ледь чутним грайливим дзюрчанням; а позаду морська блакить мерехтіла в рівній смузі леткого сліду. По обидва боки весь час спливали і вигравали на воді блискучі бульбашки. Їх розбивали малі лапки незліченних веселих пташок, що ширяли над прозорою водою; і, наче флагшток, що стримить над розфарбованим корпусом великого фрегата, зі спини кита стирчало довге, але потрощене руків'я зламаної остроги; і то одна, то інша з легконогих пташок, що хмарою зависли над китом, мов тріпотливе віяло, раз у раз сідали на цю жердину і гойдалися на ній, і їхні довгі хвости майоріли під вітром, мов прапорці.

І чарівна легкість, і могуття спокійної сили, що спочиває у стрімкому бігу, вчувалися в кожному його рухові. То був не білий бик — Юпітер, що несе на собі викрадену Європу, яка вчепилася в його прекрасні роги; бик, що скоса позирає на діву своїми ніжними імлистими очима і плавно мчить її до весільних палат Криту; ні, навіть Юпітер, найвеличніший із богів, поступався у величі Білому Киту.

Від його м'яких боків у подвійній хвилі, що розходилася від нього далеко в обидва боки, від цих сяючих боків линули чари. І не дивно, що серед мисливців були такі, хто, піддавшись оманливій звабі цього удаваного спокою, насмілився вийти проти нього на бій і побачив, що під оманою тиші чаїться згубна буря. Та знов у чарівному супокої ти пливеш, о кит! до тих, хто бачить тебе вперше, хоч скільки б людей ти вже не звабив і не згубив раніше цими підступними чарами.

І так, у безжурному спокої тропічного моря, серед хвиль, що від захвату не сміли вибухнути оплесками, плив Мобі Дік, іще не показуючи свою жахливу зброю, ховаючи від очей свою вигнуту нижню щелепу. Та скоро він став поволі піднімати з води свою передню частину; на мить його велетенське мармурове тіло вигнулося над хвилями високою аркою, наче славетний природний міст у Віргінії; погрозливо змахнувши в повітрі знаменом хвоста, великий бог явив себе світу і в ту