Читати книгу - "Молоді літа короля Генріха IV"

мене, та однаково він лишається моїм братом. Я принцеса Валуа — і тим більше повинна пам'ятати про це, чим менше він пам'ятає про свою королівську гідність. Гізи повалять нас, — простогнала вона крізь зціплені зуби, бліда, схожа на Медею[133]. Її чоловік ладен був заприсягтися, що вона ніколи вже не спатиме з Гізом, — хіба для того, щоб дістати змогу відстригти йому біляву бороду, як Даліла Самсонові.

Її пальці ласкаво м'яли борідку коханого владаря. Їй подобалось його обличчя — воно стало таке поважне. Довго дивилась вона в те обличчя, сумніваючись, зважуючи, перше ніж сказати таке:

— Ти живеш у цій провінції скромним життям. Я поділю його з тобою, мій мужу і владарю, й буду щаслива. Та колись ти згадаєш, що тобі судилась величніша доля, і врятуєш мій рід, — докинула вона на превеликий його подив. Її мати й брат досі вважали його ворогом, що хоче відтіснити їх від влади, не чекаючи, поки законно успадкує її після них. Але принцесу Валуа тілесна близькість просвітила швидше, ніж будь-що інше, завдяки чому одна людина зазирає в душу іншій. Вона вірила йому, поки була з ним, — не довше. Та й як би вона могла ще? Їй більше личило помститись за вимирання свого дому його наступникові й зрадити Анрі ще раз, перше ніж вона врешті-решт залишиться одна на світі з усього роду Валуа. Вона не мала дітей, як і її брати. Остання принцеса Валуа все своє життя шукала душевної рівноваги, властивої людям, що живуть у щасті й безпеці. Власне, те, що буде по ній, нітрохи її не цікавило, і тому вона самою природою своєю була неспокійна. З нею мало вмерти щось більше, ніж вона сама, і марно шукала вона рівноваги.

В місті Оші подружня ідилія на якийсь час різко перервалась. Пані Катрін недарма скрізь возила з собою своїх фрейлін. У одну з них закохався немолодий гугенот, весь укритий бойовими шрамами: навіть у роті в нього були шрами, так що він і говорити як слід не міг — і ось заради тієї фрейліни він здав свою фортецю католикам. Анрі спершу цілком ввічливими словами сказав любій тещеньці, що він думає про її дрібні капості. Самого себе він вважав вірним слугою короля, а стару лиходійку зараховував до тих, хто йому шкодить. Йому аж на серці полегшало, коли він уголос висловив це. Але стара прикинулась, ніби вперше чує про зраду коменданта фортеці; тоді Анрі чемно попрощався, поїхав і захопив інше містечко як заставу. Отак ці двоє дражнили одне одного, поки врешті погодились на тому, щоб нараду реформатів скликати в Нераку.

Тим часом настав грудень, вітер носив опале листя — мало придатна пора для розкішних в'їздів у міста. Королева Наваррська все ж таки ще їхала верхи на білому іноходці — на таких конях завжди їздять принцеси в казках. Праворуч і ліворуч від неї гарцювали буланий і гнідий — на одному молода Катрін Бурбон, на другому її брат Анрі, вельми пишно вбраний на честь своєї дружини. Стара пані Катрін не дуже годилася для того, щоб показуватись народові зблизька, а надто під цим ясним небом; тому вона сиділа в кареті й виглядала у віконце. Незрівнянна Марго, сяючи спокоєм і впевненістю, слухала, як три молоді дівчини щось декламують. Дівчата зображували муз і вели на честь королеви розмову, яку вклав їм до уст поет дю Барта. Перша говорила південною говіркою, друга книжною мовою, а третя — стародавньою. Марго розуміла латинські й французькі вірші, але з гасконських не все дійшло до неї. Та вона відчувала, чого сподівається від неї натовп: скинула з шиї розкішно гаптованого шарфа й подарувала його гасконській музі. Цим вона завоювала серця, та й її власне забилось частіше.

Пані Катрін пильно придивлялась до всього в цій провінційній столиці. Її колишній Королик намагався показати себе й прийняти її та її почет якомога краще, наскільки дозволяли йому кошти, і частував їх усім, чим лишень можливо. І принаймні вдавав, ніби радіє. Ще зневажливіш оцінила вона протестантських депутатів, коли нарада врешті зібралась. Усі вони здались пані Катрін схожими на пасторів або на тих птахів, що їх вона тут остерігалась називати. Переговори велися нібито про змішані суди за участю засідателів-реформатів та про дарування давніх кривд і провин. Але справжнім предметом тих переговорів, як завжди, були гугенотські фортеці. Гугеноти вимагали їх непомірно багато, а стара королева радо відібрала б у них усі. Перед своїми дамами вона розучила промову, пересипану біблійними цитатами, сподіваючись перехитрити цих простаків за допомогою звичної для них мови. Одначе й вигляд її, і лиха слава спростовували все, що вона виголошувала, хоч сама вона, навдивовижу, цього не помічала.

Депутати на всіх засіданнях не вірили жодному її слову й так уперто стояли на своєму, що вона, втративши терпець, починала погрожувати їм шибеницею. Королева Маргарита від того аж плакала: вона так щиро бажала, щоб чоловік її кохав, а цьому ставала на перешкоді її мати, ця жахлива жінка, — хоча багатьом вона здавалась кумедною — здебільшого тоді, коли виходила погуляти надворі. У залі, де відбувалися засідання, вона сиділа на високому троні, й це виглядало ще сяк-так. А надворі вона була мізерною цяточкою серед ясної природи, чалапала, зігнута, спираючись на костур, її жовті щоки тряслися, і хто пам'ятав про Варфоломіївську ніч, той тепер сміявся з цієї почвари, хоча, може, відтоді не сміявся ні разу. А серед фрейлін вона здавалася ще бридкішою. Тут-бо не Лувр, тут сонце з майже завжди погідного неба яскраво осяває береги Баїзи й парк «Гаренна». Тут і воюють, і кохають відверто й незлостиво. А ця стара жінка розраховує на потаємні безодні статі. Старість входить у облудну спілку з розпустою й виставляє себе на посміховище.

Навіть найсуворіші звичаями гугеноти тоді не докоряли Анрі за те, що він бавився з кількома піддатливими фрейлінами. Його дружині Марго це поки що не дуже дошкуляло, бо її захопила нова роль: матері народу й вищої істоти. Суть була ось яка: Анрі просто брав те, що йому давали, але наставляв носа красуням, коли вони хотіли заманити його до паризького двору. Адже така була