Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

День у день ішли холодні дощі, і в домі постуденіло від протягів та вологості. Мокрі поліняки в коминку тільки куріли й майже не гріли. Після сніданку не лишилось ніяких харчів, окрім молока, бо запаси ямсу вичерпалися, а Порк нічого не впіймав своїми сильцями та вудочками. Назавтра мали зарізати одне з поросят, щоб не сидіти зовсім без їжі. Схудлі голодні обличчя чорних і білих дивились на неї з мовчазним благанням: «їсти». Треба було, поставивши на карту коня, послати Порка роздобути десь харчів. Та ще й до всього у Вейда розболілося горло, його лихоманило, а не було ні лікаря, ні ліків.

Зголодніла і втомлена доглядом за дитиною, Скарлет передоручила Вейда турботам Мелані на той час, поки сама здрімне. Ноги її були мов крижинки, страх і розпач шарпали душу, вона переверталася з боку на бік, але ніяк не могла заснути. Знов і знов снувалася та сама думка: «Що робити? Куди податися? Невже нема нікого в світі, хто допоміг би?» І як це сталося, що всі підпори світові підкосилися? Чом не знайдеться когось такого дужого й мудрого, хто зняв би цей тягар з її плечей? Вона ж не створена для того, щоб його нести. Вона не знає, як з ним упоратись. А потім її здолав неспокійний дрімотний сон.

Вона немов опинилася в якомусь дикому незнайомому краю, де все оповила така густа вихриста мла, що й власної руки не було видно. Під ногами у неї западала земля. Той примарний світ був моторошно тихий, а сама вона скидалася на пойняту жахом дитину, що заблукала глупої ночі. Її гнітили холод і голод, в імлі навколо таїлося невідь-що, аж вона зривалася на крик, який застрягав у горлі. З туману тяглися до неї створіння-привиди, мовчки й безжально хапали пальчиськами за поділ, аби затягти в хистку землю, що осувалася з-під ніг. Аж це нараз вона відчула, що десь у довколишньому тьмяному напівмороці є певне пристанище, надійна гавань, в якій можна знайти тепло й захисток. Але де саме? І чи встигне вона дістатись туди, поки ці руки не схопили її та не затопили в сипучих пісках?

Раптом вона знялась і побігла мов шалена крізь ту імлу — вона бігла, й схлипувала, й скрикувала, і простягала вперед руки, але хапала ними лише порожняву й вільгість. Де була ця пристань? Вона все не могла до неї втрапити, хоч то було десь тут, десь неподалік. Аби лишень дістатись туди! Тоді вона була б у безпеці. Але жах підгинав їй коліна, а все тіло млоїло від голоду. Крик розпуки вирвався з її горла, і вона, прокинувшись, побачила над собою стривожене обличчя Мелані, яка торгала її за плече, щоб швидше розбудити.

Той сон повертався знову й знову, коли вона лягала спати натщесерце. А це траплялося досить часто. Настрахана тим сном, вона боялася засинати, хоча ревно заспокоювала себе, що нічого такого нема в ньому, крім туману, і страхи її даремні. Ну нічогісінько ж нема там страшного. А проте побоювання, чи не закине її знов у той імлистий край, було таке велике, що Скарлет вирішила ночувати вдвох з Мелані, щоб та будила її, коли вона почне скрикувати й кидатись у лабетах цього сну.

Від напруження тих днів вона змарніла й зблідла. Симпатична округлість зійшла зі щік, проступили вилиці, від чого помітніші стали розкосі зелені очі, а вираз обличчя тепер нагадував голодну безпритульну кішку.

«Мені й наяву вистачає кошмарів, а тут ще ночами вони обсідають»,— у розпачі подумала вона й почала відкладати частину своєї денної пайки на вечір, щоб перекусити перед сном.

*

На Різдво до Тари прибув трюхцем Френк Кеннеді з невеликим інтендантським загоном у марних пошуках зерна та м’яса для війська. Солдати були обшарпані й схожі на волоцюг, коні під ними кульгаві й одутлі, непридатні для використання у бойових акціях. Людей цих — окрім Френка,— а також їхніх коней посписували з фронту як калік: один був без руки, другий без ока, у третього нога не згиналася. Більшість мала на собі сині мундири з полонених янкі, і мешканці Тари спершу на якусь мить вжахнулися, що це вернулось Шерманове вояцтво.

Вони залишилися на ночівлю в будинку: полягавши покотом у вітальні, солдати розкошували на м’якому килимі, бо ж тижнями їм доводилося ночувати просто неба на голій землі, притрушеній хіба сосновою глицею. Попри свої брудні бороди й лахи, вони, як люди виховані, могли мило поговорити, пожартувати, підкинути комплімента і взагалі були дуже задоволені, що мали нагоду провести свят-вечір у великому домі, у колі гарненьких жінок, як за давніх часів. Від поважних розмов про війну вони ухилялися, а натомість розповідали всілякі байки, намагаючись розсмішити дівчат, і внесли у цей спустошений і пограбований дім трохи веселощів та святкового настрою, незнаних тут уже багато місяців.

— Майже як давніше бувало, коли до нас з’їжджалися гості, правда? — зраділо прошепотіла Сьюлін на вухо Скарлет. Сьюлін не тямила себе від щастя, знову бачачи поруч Френка Кеннеді, з якого не спускала очей. Скарлет з подивом відзначила, що Сьюлін може бути мало не гарненькою при всій своїй худорбі після хвороби. Щоки у неї порожевіли, очі променилися.

«Вона й справді начебто не байдужа до нього,— зневажливо подумала Скарлет.— І навіть могла б досить вилюдніти, якби завела собі чоловіка, нехай і такого, як ця стара тютя Френк».

Керрін теж трохи ожила цього вечора і вже не так була схожа на сновиду. З’ясувалося, що один з солдатів знав Брента Тарлтона й був біля нього у той день, коли він загинув, тож вона вирішила після вечері докладно поговорити з цим солдатом віч-на-віч.

А Мелані за вечерею просто здивувала всіх, показавши себе незвичайно жвавою і зовсім не соромливою. Вона сміялася, жартувала й трохи не кокетувала з однооким солдатом, що віддячував їй з усією можливою гречністю. Скарлет знала, як важко це давалося Мелані, враховуючи і її кволість, і вдачу, адже вона у присутності чоловіків страшенно ніяковіла. Та й взагалі вона ще ж далеко не одужала. Щоправда, Мелані запевняла, ніби цілком здорова, і працювала навіть більше за Ділсі, але Скарлет знала, як мало у неї сили. Коли доводилося щось підняти, обличчя її