Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

Стоячи у приймальні Верховного суду в Москві і осмислюючи новини, вона почула, що хтось кричить. Кричала стара українка, яка щойно довідалася про схожі новини:

«— Не потрібні мені гроші за кров мого сина, беріть їх собі, убивці. — Вона розірвала довідки і жбурнула їх на підлогу.

До неї підійшов військовий, який роздавав довідки.

— Заспокойтеся, громадянко… — почав він. Але стара знову закричала:

— Убивці! — плюнула йому в обличчя і забилася…

Всі мовчали, пригнічені. То тут, то там лунали схлипування і гучний плач…

Я зайшла до своєї квартири, звідки мене вже не будуть гнати міліціонери. Вдома нікого не було, і я могла, не стримуючись, плакати.

Плакати за чоловіком, який загинув у підвалах Лубянки у 37 років, у розквіті сил і таланту; за дітьми, що виросли сиротами з тавром ворогів народу, за померлими з горя батьками, за двадцятьма роками мук, за друзями, які не дожили до реабілітації і яких закопали у мерзлу землю Колими»[1855].

У працях з радянської історії зазвичай рідко пишуть, що повернення додому з таборів мільйонів людей мало приголомшливо подіяти на ті мільйони радянських громадян, яких вони зустріли після свого звільнення. Таємна доповідь Хрущова була шоком, проте вона була, разом з тим, подією віддаленою, адресованою партійній ієрархії. На відміну від неї поява людей, яких вважали давно мертвими, донесла ідею доповіді до свідомості набагато більшої кількості людей набагато безпосередніше. Сталінська епоха була часом таємних злочинів і прихованого насильства. І раптом зовсім поряд з’явилися табірники — живе свідчення того, що відбувалося.

Також вони приносили новини — добрі і погані — про тих, хто зник. У 1950-ті роки стало загальноприйнятим, що звільнені в’язні відвідували родини своїх живих і мертвих товаришів і передавали від них повідомлення чи повторювали їхні останні слова. М. С. Ротфорт через увесь Сибір їхав до Харкова, щоб відвідати сім’ї своїх товаришів[1856]. Відвідання Густавом Герлінгом родини його табірного товариша генерала Круглова вийшло незграбним — дружина Круглова просила не говорити дочці про те, що йому дали новий вирок, кілька разів це повторювала і прохала швидше йти[1857].

Звільнені в’язні викликали також і жах — у начальства, колег, взагалі всіх тих, через кого вони потрапили в табори. Анна Андреєва згадує, що влітку 1956 року всі поїзди на Москву з Караганди і Потьми були заповнені звільненими в’язнями. «Все було сповнене радості і її протилежності, тому що люди зустрічали людей, які засудили їх та інших. Це було щастям і трагедією, і вся Москва скоро була заповнена ними»[1858]. У своєму романі «Раковий корпус» Солженіцин зображає реакцію партійного начальника, хворого на рак, на новину, яку розповіла йому його дружина, — що його колишній друг, чоловік, на якого він написав донос, щоб заволодіти його житлом, має бути реабілітований:

«…весь він ослаб — у поясі, у плечах, і ослабли його руки, а голову так і вивертала набік пухлина.

— Навіщо ти мені сказала? — нещасним, дуже слабким голосом вимовив він, — Хіба в мене мало горя?.. — І він двічі без сліз здригнувся, наче плачучи, грудьми і головою…

— Яке ж вони право мають їх тепер випускати?.. Як же можна так безжалісно травмувати людей?»[1859]

Відчуття провини могло бути нестерпним. Після таємної доповіді Хрущова Олександр Фадєєв, переконаний сталініст і чиновник від літератури, якого дуже боялися, пішов у запій. П’яний, він зізнався другові, що як голова Спілки радянських письменників схвалив арешти багатьох, як він знав, невинних людей. Наступного дня Фадєєв наклав на себе руки. За деякими даними, він залишив коротку передсмертну записку, адресовану Центральному комітетові: «Не бачу можливості далі жити, оскільки мистецтво, якому я віддав життя своє, загублене самовпевнено-невіглаським керівництвом партії, і тепер уже не може бути поправлене»[1860].

Інші божеволіли. Ольга Мішакова, яка працювала в комсомолі, засуджувала лідера цієї організації Косарєва. Після 1956 року Косарєва реабілітували, і постановою ЦК комсомолу Мішакову виключили з організації. Незважаючи на це, ще й через рік Мішакова приходила до приміщення ЦК комсомолу, цілими днями просиджувала у своєму кабінеті, навіть ходила на обід. Коли у неї забрали перепустку, вона приходила все одно, — у робочі години стояла біля входу. Коли її чоловіка перевели на роботу в Рязань, вона й тоді кожного ранку о четвертій їхала поїздом до Москви і цілий день стояла перед вікнами свого кабінету, а ввечері їхала додому. Врешті-решт її забрали до божевільні[1861].

Та навіть коли наслідками незручних зустрічей, що відбувалися після 1956 року, не були самогубства і божевілля, все одно вони могли ставати джерелом нестерпного болю. Анна Ахматова казала, що у цей час одна перед одною постали дві Росії — та, що сиділа, і та, що садила[1862]. Багато найвищих посадовців, зокрема і сам Хрущов, мали численних знайомих серед колишніх в’язнів. За спогадами Антонова-Овсєєнка, один такий «старий друг» прийшов до Хрущова 1956 року і переконав його прискорити процес реабілітації[1863]. Страшнішими були зустрічі колишніх в’язнів зі своїми тюремниками чи слідчими. У підписаних псевдонімом спогадах, опублікованих у підпільному журналі Роя Медведєва 1964 року, розповідається про зустріч автора з його колишнім слідчим, який випрошував у нього грошей на випивку: «Я віддав йому все, що у мене залишилося з дороги. Я віддав йому це, щоб він пошвидше забирався. Я відчував нестримне бажання дати волю своїй накопичуваній роками ненависті до нього і таких, як він»[1864].

Також дуже незручними були зустрічі зі старими друзями, що стали процвітаючими радянськими громадянами. Лев Разгон зустрів такого старого друга 1968 року, більш як через десять років після звільнення: «Він зустрів мене так… начебто ми тільки вчора бачилися. Звичайно, він погорював про загибель Оксани, розпитував про Олену. Але все це — швидко, діловито… І все»[1865]. Юрій Домбровський висловив свої почуття про надто пізнє співчуття друга у вірші «Відомому поету»:

Нас даже дети не жалели,

Нас даже жены не хотели,

Лишь часовой нас бил умело,

Взяв номер точкою прицела.

Ты просто плыл по ресторанам

Да хохмы сыпал над стаканом

И понял все и всех приветил —

Лишь смерти