Читати книгу - "Війна і мир 3-4"

світліше сяючи захопленою усмішкою, говорив Каратаєв, наче в тому, що він мав тепер розповісти, полягала головна чарівність і все значення оповідання, — що ж ти думаєш, соколику, заявив на себе цей убивця начальству. Я, каже, шість душ погубив (великий лиходій був), але найжалкіше мені цього старенького. Нехай же він на мене не плаче. Пояснив: списали, послали бумагу, як має бути. Місце далеке, поки дійшло до діла, поки всі бумаги списали як треба, по начальствах, значить, до царя доходило. Поки що, прийшов царський указ: випустити купця, дати йому нагороди, скільки там присудили. Прийшла бумага, стали старенького розшукувати. Де такий старенький безневинно даремно мучився? Від царя бумага вийшла. Стали шукати. — Нижня щелепа в Каратаєва затремтіла. — А його вже бог простив — помер. Так-то, соколику, — закінчив Каратаєв і довго, мовчки усміхаючись, дивився перед собою.

Не само оповідання це, а таємничий смисл його, та захватна радість, що сяяла в обличчі Каратаєва, коли він розповідав, таємниче значення цієї радості неясно й радісно сповнювало тепер П’єрову душу.

XIV

— A vos places![422] — раптом пролунав голос.

Між полоненими і конвойними виникло радісне сум’яття і чекання чогось щасливого й урочистого. З усіх боків залунали вигуки команди, і з лівого боку, риссю об’їжджаючи полонених, з’явилися кавалеристи, добре одягнені, на добрих конях. На всіх обличчях був вираз напруження, що буває в людей, коли близько вищі власті. Полонені збились докупи, їх зштовхнули з дороги; конвойні вишикувались.

— L’Empereur! L’Empereur! Le maréchal! Le due![423] — і тільки-но проїхали ситі конвойні, як прогриміла карета з сивими кіньми, запряженими цугом. П’єр мигцем побачив спокійне, красиве, товсте й біле обличчя чоловіка у трикутному капелюсі. Це був один з маршалів. Погляд маршала повернувся на велику, показну постать П’єра, і в тому виразі, з яким маршал цей нахмурився й одвернув обличчя, П’єр помітив жалість і бажання приховати її.

Генерал, який вів депо, з червоним зляканим обличчям, поганяючи свою худу коняку, їхав за каретою. Кілька офіцерів зійшлися в гурток, солдати оточили їх. У всіх були схвильовано-напружені обличчя.

— Qu’est се qu’il a dit? Qu’est се qu’il a dit?..[424] — чув П’єр.

У той час, як проїжджав маршал, полонені збились докупи, і П’єр побачив Каратаєва, якого він не бачив ще нинішнього ранку. Каратаєв у своїй шинелині сидів, спершись спиною на березу. В обличчі його, крім виразу вчорашнього радісного зворушення під час розповіді про безневинні страждання купця, світився ще вираз тихої урочистості.

Каратаєв дивився на П’єра своїми добрими круглими очима, затуманеними тепер сльозою, і, видно, кликав його до себе, хотів сказати щось. Але П’єру занадто страшно було за себе. Він зробив так, наче не бачив його погляду, і поспішно відійшов.

Коли полонені знову рушили, П’єр оглянувся назад. Каратаєв сидів край дороги під березою; і два французи щось говорили над ним. П’єр не оглядався більш. Він ішов, накульгуючи, під гору.

Ззаду, з того місця, де сидів Каратаєв, почувся постріл. П’єр чув ясно цей постріл, але в ту ж мить, як він почув його, П’єр згадав, що він не закінчив ще початого перед тим, як проїхав маршал, обчислення — скільки переходів залишилось до Смоленська. І він став вираховувати. Два французькі солдати, з яких один тримав у руці зняту рушницю, що ще диміла, пробігли повз П’єра. Обидва вони були бліді і в виразі їх облич — один з них несміливо глянув на П’єра — було щось схоже на те, що він бачив у молодому солдатові на страті. П’єр подивився на солдата і згадав про те, як цей солдат позавчора спалив, висушуючи на вогнищі, свою сорочку і як сміялися з нього.

Собака завив ззаду, з того місця, де сидів Каратаєв. «Ото дурний, чого він виє?» — подумав П’єр.

Солдати-товариші, що йшли поруч з П’єром, не оглядалися так само, як і він, на те місце, з якого пролунав постріл і потім виття собаки; але суворий вираз застиг на всіх обличчях.

XV

Депо, і полонені, і обоз маршала зупинилися в селі Шамшеві. Усе збилося докупи біля багать. П’єр підійшов до вогню, поїв смаженої конятини, ліг спиною до вогню і зараз же заснув. Він спав знову тим самим сном, яким він спав у Можайську після Бородіна.

Знову події дійсності поєднувались зі снами, і знову хтось, чи сам він, чи хто інший, говорив йому думки, і навіть ті самі думки, що йому говорились у Можайську.

«Життя є все. Життя є бог. Усе переміщується і рухається, і цей рух є бог. І поки є життя, є насолода самосвідомості божества. Любити життя, любити бога. Важче і блаженніше за все любити це життя в своїх стражданнях, у безвинності страждань».

— «Каратаєв!» — згадалося П’єру.

І раптом П’єру уявився, як живий, давно забутий, лагідний старенький учитель, який у Швейцарії викладав П’єру географію. «Стривай», — сказав старенький. І він показав П’єру глобус. Глобус цей був живою хиткою кулею, що не мала розміру. Уся поверхня кулі складалася з крапель, щільно з’єднаних між собою. І краплі ці всі рухалися, переміщувались і то зливалися по кілька в одну, то одна ділилась на багато. Кожна крапля намагалася розлитись, захопити найбільший простір, але інші, намагаючись зробити те саме, стискали її, іноді знищували, іноді зливалися з нею.

— Ось життя, — сказав старенький учитель.

«Як це просто і ясно, — подумав П’єр, — як я міг не знати цього раніш».

— В середині бог, і кожна крапля намагається розширитися, Щоб у найбільших розмірах відбивати його. І росте, зливається, і збирається, і знищується на поверхні, зникає у глибині і знову спливає. Ось він, Каратаєв, ось розлився і зник. — Vous avez compris, mon enfant[425], — сказав учитель.

— Vous avez compris, sacré nom[426], — пролунав голос, і П’єр прокинувся.

Він підвівся і сів. Біля багаття, присівши навпочіпки, сидів француз; він щойно відштовхнув російського солдата і смажив настромлене на шомпол м’ясо. Жилаві, з закачаними рукавами, оброслі волоссям червоні руки з короткими пальцями спритно повертали шомпол. Коричневе похмуре обличчя з насупленими бровами ясно видно було у світлі жару.

— Ça lur est bien égal, — пробурмотів він, швидко обертаючись до солдата, що стояв за ним, —... brigand. Va![427]

І солдат, повертаючи шомпол, понуро глянув на П’єра. П’єр одвернувся,