Читати книгу - "Астальдо"

Знову голос сурми… Несподівано для переслідувачів кіннотники стишили коней і знову взялися за луки. Другий залп був ще більше вдалим, ніж перший — лави вовчих вершників порідшали вдвоє.

— На пагорб, Ельдар… Розвертаємося на вершині…

Фіндекано побоювався, що їх наздоженуть під час підйому, але орки завагалися внизу — вони остерігалися навіть натяку на ліс: рослинність з тварями не дружила.

— Розвертай лаву, — скомандував він, — зараз ми їх зустрінемо…

Виск, який пролунав по тому з неба, був жахливим…

Лаву розметало наче вихором. Ельдар, котрі не встигли затулити вуха, попадали з коней, наче листя восени. На вершечок пагорба поволі спускалася кажаниха, розпростерши перетинчасті крила з залізними кігтями на кінчику кожного суглоба.

Фіндекано встиг зіскочити з коня — його Моретінде впав, не витримавши вереску. Астальдо не закривав вух — перстень все ще оберігав його. Князь не знав, скільки сили вклав в нього онук Феанаро, і скільки протримається захист. Йому було потрібно підійти до упириці не на постріл з лука — стріл у нього вже не було — на удар меча.

— Ас-стальдо, — прошипіла тварь, — я прийшла за тобою… Здавайся, і я помилую інших…

Фіндекано мовчки рушив вперед. Час розмов минув, а вірити хоч в чомусь поріддю Морінготто було б самогубством.

Вона кинулася на нього зверху, і чародійський щит не витримав незримого удару. З Фіндекано злетів шолом, Ельда упав на коліна, але меча не випустив.

— Так-к краще…

Повільно… Дуже повільно… Він піднімався, але бачив, що не встигне розвернутись для удару. Кажаниха нависла над ним як хмара. В голові дзвеніло, з носа текла кров…

Хтось метнувся вперед, затуляючи його… Еленандар…

Упириця віджбурнула зброєносця змахом крила, але ще один воїн увігнав їй в груди списа. Залізний кіготь проткнув Ельда, роздираючи кольчугу, нівечачи плоть, однак, завдяки його загибелі, князь виграв ті кілька хвилин, необхідних для удару. Меч магтанової сталі описав дугу і опустився на шию кажанихи, крило якої пригнітив собою помираючий воїн.

Фіндекано обдало чорним слизом з голови до ніг. Тварь забилася в останній судомі, поволі затихаючи. Астальдо обернувся до схилу, не дозволяючи собі думати про загиблих, не дозволяючи собі навіть здогадуватися про те, хто міг його врятувати коштом власної смерти, і побачив перед собою перемазане кров’ю лице Алмареа.

— Мій князю, — вишептав сурмач, — там, внизу… Вони тікають — вовчі вершники… Фалатрим… Фалатрим Кірдана йдуть від Дренгісту… Подивіться… Подивіться на захід…

— Гітлум врятовано, — вимовив Фіндекано, — хвала Валар за їхні маленькі милості… Де мій син?

Ерейніон сидів на землі і очманіло трусив головою. З вух і з носа йому текла кров, але юнак, принаймні, міг рухатися. Фіндекано мимоволі зітхнув з полегшенням — воїн зі списом, котрий затулив його собою, здався йому схожим на сина.

— Алмареа, подивись, що там з Еленандаром… А я огляну іншого…

Князь підійшов до того, що зосталося від втіленої Майе, опустився на коліна, обережно торкнувся свого рятівника. І світ поплив у нього перед очима…

Недарма йому здалися знайомими і спис, і воїн… Еріен підхопила Аеглос, що випав з руки знепритомнілого Ерейніона. Еріен вдарила Майе лезом, відкутим Нолофінве для двобою з Морготом… Еріен зараз помирала у нього на руках… Еріен…

— Фіндекано, meldanya…

Кров на любих вустах… Пухирці крові…

- Іnye lе melnye.

— Мовчи, мила, не говори… Потерпи, протримайся… Я зараз… Потерпи…

Страхітливий кіготь пронизав nerwen наскрізь, прорвавши магтанову сталь кольчуги. Еріен похитала головою — вона розуміла: скінчено.

Жінка поволі звела руку. Провела по обличчю коханого, по його розкошланим косам.

— Я проситиму… Суддю… справедливість…

- Іm melet аllen. Не покидай мене…

— Справедливість… Зустрінемося… напевне…

— Справедливість… Їхня справедливість… Це я — проклятий Нолдо! Чому тебе? Чому?

— Я йду…на Захід… шлях сяє… Милий… Діти…

Фіндекано упав поруч з померлою і зомлів.

Він пролежав непритомним кілька днів. За цей час кінні лучники під проводом Алмареа винищували поміж пагорбів недобитих орків, а фалатрим і піхотинці Гітлуму, здобувши перемогу, ховали своїх мертвих оподалік від поля, заваленого орочими трупами.

Еріен поховали на березі Дренгісту, затримавши похорон до приїзду Ерніс. Весь цей час Фіндекано сидів поруч з коханою, тримаючи в долонях її безживну руку. Легкі тіла Квенді не змінювалися так жахливо, як тіла мертвих Аданів. Личка Еріен ще не торкнувся тлін, воно було спокійним і схожим на лице сплячої.

Князь Кірдан, який встиг на допомогу тому, що вирушив з військом до Дренгісту на кораблях, оплакував улюблену родичку, а фалатрім співали пісень про її загибель. Нолдор ходили, немов прибиті громом, і навіть Адани, котрі зазвичай голосно бенкетували, щоб заглушити тугу по загиблим, справили свою тризну тихо і шанобливо.

По прибутті Ерніс Ельдар склали дрова для поховального вогнища княгині Гітлуму, і Фіндекано сам поклав на вершечок стосу тіло коханої. Він знав — нині вона просить про справедливість Суддю Намо… Про справедливість не для себе — для нього.

Ерніс була гідним нащадком Нолофінвіонів — як не вразила її страшна звістка, але дівчина не забула передати батькові останні новини з Ейтель-Сіріону. Там теж йшли бої, але фортеці на перевалах таки вистояли. Вистояв і княжий град, однак, Галдор, князь Дор-Ломіну, загинув під час вилазки, загинув на тому ж самому місці, де ворожа стріла вразила колись його батька, Гадора Лоріндола. Княжий титул і провід над військом тут таки, на полі битви, успадкував юний Гурін Галдорінг, який і повів своїх воїнів в останню відчайдушну атаку…

— Гурін, — оповідала Ерніс стиха, — гнав тварей до самого випаленого степу і винищив їх до ноги… Мені так жаль князя Галдора, я так боялася за вас, тату, і за брата, але я не могла й подумати, що мама… Мама… Вона завжди говорила, що nerwen є під особливим покровительством Валар…

Фіндекано вже отямився настільки, що міг міркувати зі спокоєм. Отже — на півночі напад відбито, негайна допомога Ейтель-Сіріону не потрібна. Застави біля Дренгісту відновлено і укріплено, з князем Кірданом укладено нову союзницьку угоду. Князь Гітлуму також попрохав Корабела опікуватися Ерейніоном та Ерніс і забрати їх до Егларесту.

Кірдан погодився охоче, однак брат з сестрою прагнули битви і помсти як спраглий прагне води. Особливо протестував Ерейніон — юнак вже вважав себе воїном і не хотів, щоб його назвали боягузом.

— Діти мої, -