Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

тим, чим здається; і певности щодо цього не дає ні самоаналіз, ні поведінка, яку викликає почуття. Ця відмінність між самовпевненістю й непевністю почуттів, безперечно, не маленька. Та якщо розглядати процес виникнення почуття у зв’язку з психологічними й соціальними причинами цього виникнення, то такий зв’язок стає цілком зрозумілим. Причини ці зумовлюють — і то в загальних рисах — сказати б, лише різновид почуття, не визначаючи його в деталях; адже кожному інстинкту й кожній життєвій ситуації, яка цьому інстинктові надає руху, відповідає цілий букет почуттів, які можуть їх задовольнити. І те, що бачимо на початку, можна назвати, звичайно, суттю почуття, яке перебуває ще поміж буттям і небуттям; та якщо надумаєш цю суть описати, то, хоч би там як вона була влаштована, про неї не скажеш нічого влучнішого, ніж те, що вона — щось таке, що в процесі свого розвитку й залежно від багатьох супутніх обставин чи від їхньої відсутности виросте в те почуття, яке й мало з нього вийти. Отже, будь-яке почуття має, крім своїх первісних задатків, ще й долю; а що його подальший розвиток уже й геть залежить від супутніх умов, то нема почуття, яке вже від початку вочевидь було б самим собою, і нема, либонь, навіть такого, яке безсумнівно було б суто почуттям і нічим іншим. Інакше кажучи, з цієї взаємодії задатків і розвитку випливає, що у сфері почуттів домінують не абсолютна наявність і однозначне здійснення, а поступне наближення й приблизне здійснення. І це стосується десь усього, що прагне осягти почуття.

Так Ульріх завершив своє зауваження, що містило приблизно ці пояснення й у цій послідовності. Навряд чи так коротко й так перебільшено, як твердження, нібито самого почуття в коханні — найменше, можна було сказати, отже, й про те, що кохання, оскільки воно — почуття, годі розпізнати за почуттям. Це, до речі, проливало трохи світла на питання, чому кохання він назвав моральною подією. А три іменники — задатки, розвиток і зміцнення — були ті головні вузли, які зв’язували систематизоване розуміння феномена почуттів, принаймні — з певної принципової позиції, на яку Ульріх досить охоче ставав, коли йому потрібне було таке пояснення. Та позаяк докладний розгляд усього цього породив би ще більші претензії і міг би привести до ще глибшого менторства, ніж Ульріх готовий був узяти на себе, то далі в розпочатому він не пішов.

Їхня розмова потекла двома руслами. Якщо судити з того, що про неї вже сказано, то тепер мала б настати черга предмета кохання й дій, які воно на нього спрямовує, щоб, спираючись на них, визначити, до чого приводить надзвичайно нерівний його феномен; і щоб нарешті довідатися, що ж воно «за суттю своєю» таке — кохання. Тим-то й мова про роль дій у визначенні почуття заходила навіть у зв’язку з його зародженням, а вже до його подальшої долі вона мала повернутися й поготів. Однак Агата поставила ще одне запитання; річ у тім, припустила вона, — а сестра мала підстави якщо й не підозрювати, то принаймні боятися такої підозри, — що вибране братом пояснення стосується лише неглибокого почуття або досвіду, який про глибокі почуття не хоче нічого знати.

Ульріх відповів:

 — Аж ніяк! Адже саме надзвичайно глибоке почуття часто й не має в собі аж такої певности. Вкрай перелякана людина, замість захищатися чи втікати, виявляється паралізованою або вчиняє крик. До безмежного щастя нерідко домішується якийсь своєрідний біль. Навіть надто велике завзяття, кажуть, «лише шкодить». І взагалі, можна стверджувати, що почуття у хвилини особливо гострих почувань, як у хвилини затемнення, бліднуть і вмирають. Можливо, весь відомий нам світ почуттів пристосований лише для середнього рівня життя, а на вищих його рівнях припиняє своє існування, так само як і починається він не на найнижчих рівнях.

Непрямим чином це стосується й того, з чим стикаєшся, коли спостерігаєш за власними почуттями, надто коли розглядаєш їх «крізь лупу». Вони втрачають тоді свою виразність, і розрізняти їх важко. Але виразністю сили, яку почуття в такому разі втрачають, вони мали б хоч певною мірою відшкодовувати виразністю уваги до них; та навіть цього вони й не роблять… Так відповідав Ульріх, і це порівнювання згасання почуттів у процесі самоспоглядання й на вищих рівнях їхнього вияву не було випадкове. Бо те й те — це стани, коли дії припиняються або наштовхуються на перешкоду, а позаяк зв’язок між «відчувати» й «діяти» такий тісний, що багато хто вважає його єдністю, то обидва приклади доповнюють один одного не просто так.

Та чого Ульріх уникав, то це — згадувати саме про те, що обоє вони знали з власного досвіду: що з найвищим рівнем любовного почуття справді може бути пов’язаний стан розумового згасання й фізичної безпорадности. Тому Ульріх досить свавільно відвернув розмову від значення, яке для почуттів мають дії, — відвернув, немовби з наміром знов торкнутися поділу кохання на групи залежно від його предмета. На перший погляд, ця трохи химерна можливість і справді краще відповідала потребі дати лад чомусь багатозначному. Адже якщо, почнімо з прикладу, любов до Бога позначати тим самим словом, що й любов до риболовлі, — це святотатство, то річ тут, безперечно, у відмінності того, на що любов спрямована; і так само можна робити висновки про значення предмета, беручи й інші приклади. Виходить, величезних відмінностей любовному ставленню до чого-небудь надає не так сама любов, як щось інше. Так, є предмети, які любов оздоровлюють і збагачують; а є й інші, котрі її збіднюють і роблять хворобливою, неначе це залежить лише від них. Є предмети, які, щоб любов виявила всю свою своєрідність і силу, мають на неї відповісти; а є предмети, у випадку з якими така вимога була б уже заздалегідь позбавлена сенсу. Саме цим, поза всяким сумнівом, відрізняється ставлення до живих істот від ставлення до істот неживих; але навіть предмет, позбавлений душі, — справжній партнер любови, і його властивості впливають на її властивості.

Що нерівноцінніший цей партнер, то викривленішою, щоб не сказати спотворенішою пристрастю, стає сама любов.

 — Порівняй здорове кохання двох молодих людей одне до одного, — закликав сестру Ульріх, — і кумедно гіпертрофовану любов самотньої людини до собаки, кішки чи пташеняти. Поглянь, як пристрасть між чоловіком і жінкою згасає або починає надокучати, мов жебрак, якому не подають милостиню, коли на цю пристрасть не відповідають взаємністю або відповідають не повною мірою. Не забувай також, що