Читати книгу - "Твори. Том 1"

У Андермата закалатало серце.

— Справді, ви вже ходите? — перепитав він.

Кловіс перестав жартувати:

— Ох, не дуже, не дуже. Але кращає.

Тоді банкірові відразу ж захотілося побачити, як ходить старий каліка. Він бігав круг ями, хвилювався, віддавав накази, наче збирався підняти потонулий корабель.

— Ну-бо, Гонтране, беріть його за праву руку. Ви, Бретіньї, за ліву. Я візьму за поперек. Ну, разом — раз, два, три! Любий тестю, ви тягніть за ногу, ні, за другу, ту, що в воді. Швидше, прошу вас, а то не вдержу! Готово — раз, два, отак! Ух!..

Вони посадовили старого на землю, — той насмішкувато поглядав на них, але нічим не допомагав.

Потім його знову підвели, поставили на ноги й дали милиці, якими він користувався тільки як палицями; і каліка пішов, зігнувшись, мов дута, тягнучи ноги, охаючи, важко дихаючи. Просувався вперед, наче слимак, лишаючи позад себе довгий мокрий слід на білому дорожньому поросі.

Андермат захоплено заплескав у долоні і закричав, як кричать у театрі акторам:

— Браво, браво, чудово! Браво!!!

Старий, схоже було, вже зморився, і він кинувся підтримувати його, обхопив руками, хоча з лахміття каліки текла вода.

— Годі, не перевтомлюйтесь, — казав. — Ми зараз знову посадимо вас у ванну.

І четверо чоловіків, обережно, мов щось тендітне та коштовне, взявши Кловіса за руки й ноги, посадили його назад у воду.

Тоді паралітик переконано заявив:

— Уше-таки че добряча вода, другої такої не жнайдеш. Че шкарб, а не вода.

Андермат раптом обернувся до тестя:

— На сніданок не ждіть мене. Я йду до Оріолів і не знаю, коли звільнюсь. З таким ділом зволікати не можна.

І хутенько пішов, майже побіг, весело вимахуючи паличкою.

Всі інші посідали під вербами край дороги навпроти ями старого Кловіса.

Христіана, сидячи поруч з Полем, дивилася на високий пагорб, звідки вона стежила, як висаджували скелю. Тоді вона була он там нагорі, сиділа на пожовклій траві. Тільки місяць минув відтоді. Місяць! Тільки місяць! їй згадалися різні подробиці — триколірні парасольки, кухарчата, і хто що казав — кожне слово! І песик, бідний песик, розшматований вибухом! І не. знайомий високий молодик, що за єдиним її словом кинувся рятувати тварину! І тепер він її коханець! Її коханець! Так, у неї є коханець! Вона його коханка, коханка! Христіана повторювала в душі це слово — коханка! Яке дивне слово! Цей чоловік, що сидить поруч з нею і обриває одну по одній травинки біля її сукні, намагаючись доторкнутися до неї, тепер зв’язаний з нею близькістю тілесною і душевною, таємничими узами, про які не можна, соромно говорити, тими узами, якими природа єднає жінку і чоловіка.

Подумки, тим німим внутрішнім голосом, що, здається, так гучно лунає серед тиші схвильованих душ, вона безупинно повторювала: «Я його коханка! Його коханка, коханка!» Це було так дивно, несподівано!

«А чи люблю я його?» Бистрим оком вона глянула на нього. їхні очі зустрілись, і Христіана відчула в його палкому погляді таку ласку, що вся затремтіла. їй захотілось, безтямно, нездоланно захотілося доторкнутись до його руки, що перебирала стеблинки трави, і міцним потиском сказати йому все, що тільки можна так виразити. Рука її ковзнула вздовж сукні на траву і, розвівши пальці, завмерла. Тоді Христіана побачила, як його рука присувається до її руки, помаленьку, мов закохане звірятко, що шукає своєї пари. Присувалася ближче й ближче, і ось їхні мізинці зіткнулися! Кінчики пальців ніжно, ледве помітно доторкнулись один до одного, відхилились і знову з’єднались, як уста в поцілунку. Але ця непримітна ласка, ці легенькі дотики збурювали в ній такі шалені відчуття, що їй стало млосно, ніби він знову стиснув її в обіймах.

І вона раптом зрозуміла, що то означає належати коханому, коли любов віддає йому все — твої тіло й душу, думки, волю, кров, нерви, — геть усе, і він хапає тебе як ширококрилий хижий птах хапає мале пташеня.

Маркіз і Гонтран розмовляли про майбутній курорт вони перейнялися захопленням Віля. Обидва відзначили переваги банкіра — ясність його розуму, ділову кмітливість, непомильну передбачливість, сміливість дій, урівноваженість вдачі! Певні успіху Андермата, тесть і шурин в один голос вихваляли його, радіючи, що вони з ним родичі.

Христіана і Поль, захоплені одне одним, здавалося, не чули їх.

Маркіз сказав дочці:

— Знаєш, серденько, ти можеш стати одною з найбагат-ших жінок у Франції, і твоє ім'я буде відоме, як ім'я Ротшільдів. Віль далебі визначна людина, дуже визначна, людина великого розуму.

В серці Поля раптом ворухнулися дивні ревнощі.

— Та, годі вам, — сказав він. — Знаю я розум усіх цих ділків. У них тільки одне в голові — гроші! Всі думки, які ми віддаємо прекрасному, все завзяття, яке витрачаємо на примхи, весь час, який ми кидаємо на розваги, всю силу, яку переводимо на втіху, весь пристрасний і могутній пал душі, що його забирає у нас кохання, божественне кохання, вони використовують, шукаючи золото, мріючи тільки про золото, загрібаючи золото! Людина великого розуму живе безкорисливими, високими інтересами, її радощі — це мистецтво кохання, наука, подорожі, книжки; і якщо вона шукає грошей, то тільки тому, що гроші полегшують їй дорогу до духовних втіх і навіть сердечного щастя. А в них нічого немає ні в розумі, ні в серці, окрім мерзенної пристрасті до гендлярства! Ці здирники так схожі на «порядних людей>, як продавець картин на художника, як видавець на письменника, як директор театру — на драматурга.

Зненацька він замовк, зрозумівши, що надто захопився, і додав уже спокійніше:

— Я не кажу про Андермата, якого вважаю за чудову людину. Він у сто разів вищий за інших і дуже подобається мені…

Христіана прийняла руку. Поль знову замовк.

Гонтран зареготав і промовив єхидним, глузливим тоном, яким у хвилини відвертості міг сказати що завгодно:

— В усякому разі, друже, ці люди мають рідкісну якість: вони одружуються з нашими сестрами й народжують багатих дочок, з якими одружуємось ми.

Маркіз обурено підвівся:

— Ну, Гонтране, ти іноді просто нестерпний!

А Поль, обернувшись до Христіани, прошепотів:

— Чи здатні ці люди вмерти за жінку або хоч віддати їй все своє багатство, геть усе, нічого не залишивши собі?

Ці слова так явно промовляли: «Все, що я маю, належить вам, навіть моє життя», — що Христіана розчулилась і вдалася до хитрощів, аби взяти його за руки:

— Допоможіть мені підвестись. У мене затерпли ноги, не можу поворухнутись.

Він підхопився і, взявши її за руки, поставив