Читати книгу - "Жінка в пісках"

двоє — за столиком біля дверей... З їхньої жвавої розмови віч-на-віч можна здогадатися, що один з них, мабуть, службовець бару і вони про щось домовляються... Поставивши передо мною склянку, бармен вмикає програвача, і відразу музика набирає шаленого темпу. Підлога пішла ходором, і я опинився в замкнутому просторі, з радіусом в один метр.

— Пощастило — незабаром прийде. Мені теж віскі з содовою.

Потираючи руки й усміхаючись на весь рот, Тасіро-кун скидає пальто й сідає поруч зі мною.

— Поки чекатимемо її, може, поговоримо?.. Про той шантаж... Якщо справді власника паливної бази шантажують, то, як ви думаєте, з якої причини?..

— Ви питаєте конкретно? Скажімо, чи начальник відділу не мав до цього відношення?..

— Ні, ладен поклястися, що Немуро-сан не має з цим нічого спільного... Взагалі моє запитання спирається тільки на припущення... Просто в кожному ділі є зворотний бік, невидимий сторонній людині, як в отих дверей, через які ви щойно проходили... І якщо ти його не побачиш, не знатимеш і правди... Тож і мені треба взяти до уваги всі обставини... Шантаж схожий на тарганів, що кишать біля чорного виходу... Чому шантаж став можливим?.. Якщо підійти до справи з цього боку, можна легко докопатися до суті... Ми часто користуємося таким методом.

— Я теж багато чого передумав після телефонної розмови з вами... Звичайно, не стільки, як ви... Лише про те, коли можливий шантаж...

— Було б добре знати хоч це.

— В діловому світі є комісіонери, які торгують угодами на розподіл товару між роздрібними паливними базами, і так звані «змішувальники», що додають, скажімо, до бензину різні домішки. Річ у тому, що від типу палива дуже залежить процент податку, тож завдяки домішкам можна нечесно нажитися. З цієї причини навіть у роздрібних паливних базах, якщо дозволяє їхнє географічне розміщення, вдаються у значних масштабах до фальсифікації сортності палива — наприклад, пускають у продаж гас чи шпиндельне мастило з підвищеним вмістом води. Може, й на тій базі робилося щось схоже?

— Я перестрибую з однієї теми на другу, але мені хотілося б запитати, чи ви не знали шуряка Немуро-сана?

— Шуряка?.. Дружину Немуро-сана я зустрічав двічі або тричі.

— Немуро-сана часом не відвідував підозрілий тип — широкоплечий, ходив перевальцем?

— Ні, я його не знаю...

— Так-от, учора ввечері його вбили.

— Вбили?

— І, до речі, на відстані лише двох-трьох кілометрів від тієї паливної бази в містечку F.

— Чому такі люди... всі живуть своїм життям? Невже тільки я нічого не знаю?..

Сумнів і допитливість у погляді за скельцями окулярів поступово розпливаються і переходять у страх. Здається, молодий службовець от-от перекинеться, мов глечик, що втратив рівновагу. Мабуть, йому можна вірити. Видно, брат клієнтки вдався до шантажу просто для того, щоб роздобути гроші на розшуки зниклого чоловіка. Бо якби той шантаж мав хоч найменше відношення до фірми «Дайнен», то цей боязливий і обачний службовець, напевне, не прохопився б жодним словом про махінації в торгівлі паливом.

— Пробачте, що змусила вас чекати.

Несподівано нашу розмову перебила майже діловим, сухим тоном бліда дівчина з широким підборіддям, у червоно-фіолетовій накидці із темно-синьою облямівкою. Якби не довге розпущене волосся, вона нічим не нагадувала б натурницю з тих фотознімків. Її непривабливе обличчя — трохи кирпатий ніс, товсті вольові губи, сліди прищів на щоках, набряклі нижні повіки — не годилося для фотографування. Звичайно, саме її обличчя ще не пояснює, чому його увага була звернута тільки на її спину. Навіть якщо залишити обличчя поза кадром, все одно є чимало інших частин тіла, вартих фотографування. Крім того, якби до тих поз, які вона так покірно прибирала, додався відповідний вираз обличчя, то фотографії могли б мати зовсім інший вигляд.

— Можете зайти в студію.

— Випийте скляночку, я частую.— Я пересідаю на інший табурет і звільняю дівчині місце посередині між нами.— Вам пива чи, може, чогось міцнішого?

— Марнуєте час. Чи, може, вам байдуже, що заплатили?

— Хай вас це не турбує.

Насмішкувато хмикаючи, вона сідає на табурет, і в цю мить накидка спереду розходиться, оголюючи майже до стегна одну ногу. З її обличчя і з того фотознімка, спотвореного фотоапаратом, ніхто б і не здогадався, що в неї такі гарні ноги. І хоча шкіра на них вже не дуже біла, вони прекрасної форми, розвинуті, як у спортсменки. Як би там не було, а його пристрасть до фотографування спини, що вилучала з кадру навіть такі ноги,— незрозуміла. Мабуть, за чисто професійною звичкою виставивши довгу голу ногу, Саеко кінчиком сандалі постукує в такт музиці об стойку і каже:

— Бармен, стежте за часом. А вип’ю я чогось найслабкішого — джинфізу, чи що.

— Мені вас рекомендував один чоловік на ім’я Немуро.

— Який чоловік?

— Мабуть, ви його знаєте. Він мені показав ваші фотознімки. Від першого до останнього.

— Який мене знімав?.. Ага, той клієнт, що мене забирав... Ви, очевидно, знаєте, що в студії фотографувати не можна.

— А що ж там роблять?

— Ясно що. Оцінюють красу мого оголеного тіла. Тільки очима.

— Але ж пози на тих знімках чого тільки варті! Аж дух