Читати книгу - "Замогильні записки"

про гори: я люблю їх за самотність, я люблю їх як раму, тло, задній план прекрасної картини; я люблю їх як фортецю і прихисток свободи, я люблю їх як край, що надає пристрастям душевним відтінку нескінченності: міркуючи справедливо і спокійно, нічого іншого сказати на їх користь не можна. Якщо мені не судилося оселитися по той бік Альп, моя поїздка на Сен-Готард залишиться розрізненим епізодом, окремим краєвидом у панорамі моїх «Записок»: я погашу світло, і Лугано зникне в мороці.

‹Життя Шатобріана в Швейцарії; приїзд у Констанцу і зустріч там з пані Рекам’є; листування з герцогинею де Сен-Ле, колишньою голландською королевою, дружиною Луї Бонапарта та її сином принцом Луї-Наполеоном, майбутнім Наполеоном III; вечеря в Арененберзі в герцогині де Сен-Ле; повернення до Женеви›

21
Коппе. – Могила пані де Сталь
Женева, кінець вересня 1832 року

Я знову серйозно взявся до роботи: вранці я пишу, а вечорами роблю прогулянки. Вчора я побував у Коппе. Замок тепер порожній; мені відчинили ворота й дозволили походити безлюдними кімнатами. Моїй супутниці в цьому паломництві, що пам’ятала, яким був замок за життя її подруги, постійно здавалося, що та ось-ось увійде, заговорить, сяде за піаніно або прочинить двері на галерею. Пані Рекам’є знову побачила кімнату, де жила колись; минуле знову постало перед нею: здавалося, повторюється сцена, яку я описав колись у «Рене»: «Я пройшов лункими покоями, де тишу порушував тільки звук моїх кроків… Оббивку зі стін було всюди зірвано, і павук плів у кутках свою павутину… Який солодкий, але який швидкоплинний час, що його брати і сестри проводять у юні літа разом, під крилом старих батьків! Сім’я короткочасна: дух Господній розвіює її, як дим. Син ледве встигає пізнати батька, батько сина, брат сестру, сестра брата! Дуб бачить, як піднімається навколо нього молода порість; не така доля дітей людських!»

Я згадав також ті сторінки моїх «Записок», де я розповідаю про мій останній приїзд у Комбурґ перед відплиттям до Америки. Два різні, хоча й пов’язані таємною спорідненістю світи хвилювали мене і пані Рекам’є: на жаль! кожен з нас носить у душі ці розрізнені світи, бо де знайти людей, які прожили пліч-о-пліч так довго, що у них не лишилося несхожих спогадів? Ми вийшли із замку в парк; рання осінь де-не-де позолотила, а де-не-де зірвала з дерев листя; вітер поступово стих, і незабаром стало чути шум струмка, що обертав жорна млина. Пройшовши всіма алеями, де вона зазвичай гуляла з пані де Сталь, пані Рекам’є захотіла відвідати могилу подруги. Недалеко від парку є гайок, де старі дерева ростуть упереміж з молодняком; його обгороджує сира, напіврозвалена стіна. Гайок цей нагадує купи дерев посеред рівнини, названі мовою мисливців островами: саме туди загнала смерть свою здобич, там ув’язнила свою жертву.

Тут заздалегідь було збудовано склеп, який мав прийняти тіла пана Неккера, пані Неккер і пані де Сталь, яка обожнювала батька: коли дочка возз’єдналася з батьками, двері склепу замурували. Син Огюста де Сталя і сам Огюст, який помер раніше свого дитяти, поховані зовні, біля підніжжя склепу. На надгробній плиті викарбувані слова Святого Письма: «Чого ви шукаєте живого між мертвими?»

Я не ввійшов у гайок; тільки пані Рекам’є дозволено було відвідати могили; сівши на лаву біля огорожі і повернувшись спиною до Франції, я дивився то на вершину Монблану, то на Женевське озеро: золотаві хмари затягнули обрій над темним пасмом Юри; здавалося, то сяє німб над довгою домовиною. На тому березі озера стоїть будинок лорда Байрона; промінь призахідного сонця освітлював його дах; на світі вже не було Руссо, який натішився б цим видовищем; не було й Вольтера, який, утім, не звернув би на нього ніякої уваги. Прославлені тіні, що колись населяли ці береги, недаремно спали мені на пам’ять біля могили пані де Сталь; здавалося, вони з’явилися, щоб стати нічним почтом її тіні, яку вважають за рівню собі, і понести її на небеса. У цю хвилину пані Рекам’є, сама бліда як тінь, з очима, повними сліз, вийшла з-за цвинтарної огорожі. Якщо коли-небудь мені довелося відчути разом усю суєтність і всю сутність слави й життя, то це сталося, коли я стояв біля входу до безмовного, невідомого, непримітного гайка, де спочиває та, що здобула таку блискучу славу, і бачив, що таке справжня любов.

22
Прогулянка
Женева, кінець вересня 1832 року

Учора ввечері я вклонився праху колишніх господарів Коппе, а нині, переситившись берегами озера, пішов, знову в товаристві пані Рекам’є, на прогулянку менш протоптаними стежками. Нижче за течією Рони ми відкрили вузьку ущелину, де річка вируючи рине між кам’янистими кручами; серед скель зеленіють лужки; на березі збудовано кілька млинів. Один з лужків тягнеться до підніжжя пагорба, на якому серед дерев видніє будинок.

Ми кілька разів перетнули розмовляючи неширокий лужок, що відокремлює бурхливу річку від безмовного пагорба: скільки набереться на світі людей, яким можна без кінця набридати оповідями про своє минуле і вести їх за собою на багато років назад? Ми говорили про ту тяжку і все ж таки таку привабливу пору, коли пристрасті становлять щастя і муку юної істоти. Тепер північ, я пишу цю сторінку в тиші, а за вікном над Альпами сяють поодинокі зірки.

Пані Рекам’є скоро покине нас; вона повернеться навесні, а я перебуду зиму, воскрешаючи зниклі миті, які одна за одною поставатимуть перед судом мого розуму. Не певен, що я збережу цілковиту безсторонність і що суддя не обійдеться зі злочинцями занадто м’яко. Наступне літо я проведу на батьківщині Жан-Жака. Не дай мені Боже заразитися хворобою мрійника! А потім, коли знову настане осінь, ми вирушимо до Італії. Italiam! Italiam! [95] – одвічний мій приспів.

‹Лист Шатобріана принцові Луї Наполеону у відповідь на його брошуру «Політичні мріяння»›

24
Листи міністрові юстиції, голові ради, пані герцогині Беррійській. – Я складаю «Записку про полонення принцеси». – Циркулярний лист головним редакторам газет
Париж, вулиця Анфер, січень 1833 року

Я віддався усією душею мріям про майбутнє, яке сам обрав для себе і яке вважав досить близьким. Під кінець дня я вирушив блукати звивистими берегами Арва, рухаючись убік Салева. Якось увечері поріг мого будинку переступив пан Берр’є; він повертався з Лозанни й повідомив мене про арешт пані герцогині Беррійської; подробиць він не знав. Мої мрії про спокійне життя знову розвіялись прахом. Коли мати Генріха V вірила в свою перемогу, вона відмовилася від