Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 1"

— Ми думали, що ім’я Іа добре, а хлопець, виходить, сприймав його як неповагу! Що ж це ми накоїли! Подумати тільки, аж двадцять років!

Коли вся сім’я зібралася у матері в дальній кімнаті, випав град.

Такий сильний, що протилежний крутий берег річки, вкритий лісом, сховався в білій імлі.

Мати звернулася до свого онука, якого не бачила кільканадцять років, не досить певно назвавши його по імені, переказаного по телефону:

— Я рада, що ти приїхав, Хікарі-сане! Адже мені вже вісімдесят!

Синове привітання знову трохи збентежило дружину:

— Вже вісімдесят?! Це погано! Хіба у вісімдесят не час помирати? Кепські справи!

— Так, кепські справи! Дякую тобі за турботу! — відказала мати.

І зітхнула, аж наче з полегкістю.

Тим часом град пройшов, небо над річкою знову заясніло, але понад стелею щось постукувало. Побачивши, як хлопець, що вирізнявся надзвичайно тонким слухом, непокоїться, мати терпляче пояснила:

— Це, Хікарі-сане, скочуються градини, що потрапили між черепичин.

А мені подумалося:

«Мабуть, мати часто наслухається до нічного шурхоту, відколи живе тут самотою».

Після обіду й перепочинку мати запропонувала відвідати усією родиною капличку Покари за гріхи, де вона хазяйнувала віддавна.

Мати, хоч їй і важко було ходити, відмовилася від поради сестри їхати машиною, пояснивши, що до святого місця треба добиратися пішки.

Пропустивши вперед дітей, ми з матір’ю, що припадала на праву ногу й підпиралася великим ціпком, перейшли бетонний місток серед долини й попростували вздовж берега до пагорба Покари за гріхи.

Град перестав, але день був досить прохолодний; сніг, як дрібний пух, наче плавав у повітрі над глибокою лісовою долиною.

Діти вже чекали на нас біля підніжжя пагорба Покари за гріхи.

Мати невимушено поманила до себе сина і, зіпершися на нього, почала підійматися витертими кам’яними сходами.

Трохи вище, звідки виднілися зарості по той бік річки (де ліс випинається в долину наче передмостове укріплення — до пари розташованому вище прискалку, на якому росте тополя з кривим стовбуром), стоїть будівля храму Місіма-дзіндзя.

Мати й син звернули з кам’яних сходів на дорогу, що вела до каплиці Покари за гріхи. А я, згадавши, як ходив у дитинстві до каплиці з матір’ю та бабусею, зупинився з дітьми обік брами-торії.

Мати з сином, якому вона сягала якраз по плече сивою головою, пропускаючи одне одного вперед, увійшли до каплиці Покари за гріхи й зачинили за собою дерев’яні двері.

Біля старих сходів залишилися тільки ціпок та новенькі парусинові черевики чималого розміру на гумовій підошві.

У цю мить я згадав, що в каплиці Покари за гріхи, окрім приналежної їй статуї бога Косіна, є і дерев’яна подобизна Мейске-сана з дитину завбільшки.

У старих оселях в селищі й на «висілку» в тіні під божником тримають божнички Мейске-сана. А на пагорбі Покари за гріхи, на пласкій вершині (де Осікоме «бавилася в забавку», розпростершися величезним білим тілом, а парубки в червоних фундосі вибиралися на нього й тоді зіслизали вниз), стоїть будівля Місіма-дзіндзя, і йому присвячено цілу каплицю поміж криптомерій при бічній доріжці на півдорозі сходами нагору.

Надійшла дружина й повела дітей подивитися храм Місіма-дзіндзя.

А я залишився сам і присів на кам’яний підмурівок стовпа торії.

Слухаючи шум ріки внизу, я думав про те, як Малюк, котрий разом із матір’ю перебував серед ватажків повстанців, що вибудували собі хижі на піщаному березі у верхів’ї, вибирався до лісу на узвишшя радитися з духом Мейске-сана про хід повстання, про інші справи.

Якби я зазирнув зараз через шпарину в дерев’яних дверях, то побачив би перед статуєю Мейске-сана матір із припорошеним дрібними сніжинками пучечком сивого волосся й сина з білуватим рубцем на потилиці — достеменно тобі Мейске-санову матір та Малюка.

Удвох нараджуються вони з Мейске-саном про стратегію і тактику синового життя.

Отак воно думалося мені.

Через деякий час з-за дерев’яних дверей з’явилася мати й син, сповнені радості духовного очищення. Дружина саме повернулася з храму на верхівці пагорба й допомогла матері зійти з кам’яних сходів на землю.

А син, що вже встиг натягти черевики, шанобливо простягнув бабусі ціпка.

Тим часом я сидів на кам’яному підмурівку торії, ще сповнений мрій.

Йдучи до торії, мати промовляла до дружини голосом, в якому виразно бриніла радість:

— Хікарі-сан такий чемний! Сидів як слід, навіть не ворухнувся зайвий раз. Як добре ви його виховали, хоч і поза нашим лісом! Проте, певно, нелегко було піклуватися про дивака, який може отак сидіти собі просто в снігу!

В літаку по дорозі до Токіо донька, як це вміла тільки вона, висловила дружині те, що її найбільш непокоїло і найбільш обходило:

— Хікарі-сан, виходячи з хати, знову сказав бабусі: «Наберися духу та помирай собі!»

А бабуся відповіла: «Гаразд, наберуся духу та й помиратиму. Але, Хікарі-сане, прикрий жаль розлучатися із білим світом». То хіба ж можна отак прощатися?..

— Розумієш, поки людина живе, мусить набратися духу і жити далі, а от коли жити вже несила, то треба помирати, — пояснив їй брат, що сидів поряд. — Адже померти — однаково що поставити крапку; після смерті вже не можна ні набиратися духу, ані чогось іншого. Тому набратися духу і триматися далі можна, поки ти живеш.

— Он як! А ми зараз запитаємо в самого Хікарі-сана, —