Читати книгу - "Необхідні речі"

хоругвою з Празьким Ісусиком. Над нею колінцювала Наомі Джессап і ридала. Голова Тоні була вигнута під якимсь химерним неможливим кутом. Скляні очі втупилися в стелю. Сморiд більше не турбував Антонію Біссетт, яка не купила жодної речі в містера Ґонта й не брала участі в його маленьких іграх.

Наомі побачила отця Бріґгема, що стояв біля входу, підвелася й побрела до нього. Від глибокого шоку запах смердючої бомби вже наче й не турбував її.

– Отче, – скрикнула вона. – Отче, чому? Чому вони так з нами вчинили? Ми ж хотіли просто трішки повеселитися… більше нічого, все. Чому?

– Тому що той чоловік божевільний, – відповів отець Бріґгем. Він пригорнув Наомі до себе.

Поруч, голосом одночасно тихим і смертоносним, Альберт Джендрон промовив:

– Ходімо по них.

9

«Баптистська армія християнських солдатів проти азартних ігор» маршувала по Геррінгтон-стріт від баптистської церкви під тучним дощем із Доном Гемпгіллом, Нен Робертс, Норманом Гарпером і Вільямом Роузом на чолі. Очі в них перетворилися на почервонілі, оскаженілі кулі, вистромлені з набряклих орбіт. Більшість «християнських солдатів» мали сліди блювоти на штанах, футболках, взутті або на всьому одразу. Запах протухлих яєць від бомби не полишав їх навіть під напірним дощем, ніби відмовлявся змиватися.

На перехресті Геррінгтон і Касл-авеню, яка за пів милі вгору переростала в Касл-В’ю, зупинився автомобіль поліції штату. З авто виліз патрульний і вирячився на них.

– Агов! – гукнув він. – Люди, ви куди зібралися?

– Ідемо молотити папських сраколизів, і як ти, чоловіче, знаєш, що для тебе добре, марш геть з дороги! – крикнула йому у відповідь Нен Робертс.

Дон Гемпгілл зненацька розкрив рота й заспівав густим потужним баритоном.

– Вперед, Христа солдати, йдемо на війну…

Решта приєдналися. Невдовзі гімн підхопила вся парафія, і люди рушили швидше, тепер не просто йдучи, а маршируючи в одному ритмі. Коли вони почали не просто співати, а горланити слова, обличчя їхні були бліді, розлючені й зовсім позбавлені думок. Преподобний Роуз співав разом зі всіма, хоча, позбувшись верхньої щелепи, сильно шепелявив.

Христе Вседержителю, ти перед веди, Глянь, на полі бою Твої хоругви!

На той час вони вже ледь не бігли.

10

Патрульний Морріс стояв біля дверцят автомобіля з мікрофоном у руці й не зводив очей з їхніх спин. Вода струмочками стікала з водонепроникного покриття й скрапувала через криси його капелюха «Смокі Бер».

– Прийом, машино-шістнадцять, – затріскотів голос Генрі Пейтона.

– Вам краще негайно надіслати сюди кількох людей! – крикнув Морріс. Голос його звучав одночасно налякано й збуджено. Він пропрацював поліцейським менш ніж рік. – Тут щось діється! Щось недобре! Тільки-но повз мене пройшов натовп, людей під сімдесят! Десять-чотири!

– Ну і що вони робили? – запитав Пейтон. – Десять-чотири.

– Співали «Вперед, Христа солдати»! Десять-чотири!

– Це ти, Моррісе? Десять-чотири.

– Так точно! Десять-чотири!

– Ну, наскільки я знаю, поліцейський Моррісе, поки немає закону, який би забороняв співати гімни, навіть під рясним дощем. Мені таке здається дурним, але не незаконним. А тепер я скажу це лише раз: у мене чотири різних срані на голові, і я не знаю, де шериф чи хоч один із його сраних заступників, тому мене не треба займати різними дурницями! Це зрозуміло? Десять-чотири!

Поліцейський Морріс нервово глитнув.

– Так, сер, зрозуміло, звісно, але одна людина з натовпу – жінка, здається – сказала, що вони йдуть, е-е, «молотити папських сраколизів», здається, так вона висловилася. Розумію, це не особливо має сенс, але мені не дуже сподобалося, як це звучить. – Тоді Морріс несміливо додав: – Десять-чотири?

Мовчазна пауза була настільки довга, що Морріс уже хотів знову звернутися до Пейтона – від електрики в повітрі радіозв’язок довгої дії ставав неможливим, та й навіть внутрішньоміський зв’язок ускладнювався, – а тоді Пейтон озвався стомленим наляканим голосом:

– Ой, ой, Боже. Ой, Господи вшивий, Боже. Що там відбувається?

– Ну, та жінка сказала, що вони йдуть…

– Та я і перший раз почув! – так голосно прокричав Пейтон, що голос викривився й зламався. – Іди до католицької церкви! Якщо там почнеться якийсь двіж, спробуй припинити, але дивися, щоб і тебе не втягли. Повторюю, сам не втягуйся. Як тільки зможу, надішлю підмогу – якщо в мене залишиться хтось на підмозі. Уперед! Десять-чотири.

– Е-е, лейтенанте Пейтон? А де в цьому місті католицька церква?

– А я звідки нахуй знаю? – крикнув Пейтон. – Я ж тут не молюся! Іди за натовпом! Десять-сорок, кінець зв’язку!

Морріс повісив мікрофон. Натовпу він уже не бачив, але ще чув їхні співи поміж розкатами грому. Він завів автомобіль і поїхав за співом.

11

Стежка, що вела до кухонних дверей будинку Майри Еванс, була брукована камінням, пофарбованим різними пастельними кольорами.

Кора Раск узяла синій камінь у руку, яка не стискала пістолет, і попідкидала, зважуючи. Вона спробувала відчинити двері. Ті були замкнені, як і очікувалося. Вона кинула камінь у вікно, а стволом позбивала осколки, які ще трималися в рамі. Тоді потягнулася рукою всередину, відімкнула двері й увійшла в дім. Волосся прилипло до щік мокрими ковтунами й пасмами. Сукня так і залишалася нарозхрист, а по прикрашених сосками грудях стікали краплі дощової води.

Чака Еванса вдома не було, але Ґарфілд, їхній з Майрою ангорський кіт, був. Він, нявкаючи, забіг на кухню, сподіваючись почастуватись, і Кора його нагодувала. Кіт відлетів назад хмаркою крові й хутра.

– Оце поїж, Ґарфілде, – відзначила Кора.

Вона пройшла крізь пістолетний дим у коридор. Почала підніматися сходами. Вона знала, де знайти ту блядь. У ліжку. Кора знала це так само добре, як своє ім’я.

– Спатоньки пора, так, – промовила вона. – Так собі й думай, Майро, дорогенька моя.

Кора посміхалася.

12

Отець Бріґгем та Альберт Джендрон вели взвод розгніваних католиків по Касл-авеню в бік Геррінгтон-стріт. На півдорозі вони почули спів. Чоловіки перезирнулися.

– Як думаєш, навчимо їх інших пісень, Альберте? – м’яко запитав отець Бріґгем.

– Думаю, так, отче, – відповів Альберт.

– Навчимо їх «Я прибіг аж додому»?

– Дуже гарна пісня, отче. Думаю, навіть така мерзота, як вони, здатна її вивчити.

Блискавка пронизала небо. Вона освітила Касл-авеню короткочасною ясністю й показала чоловікам невелику юрбу, що піднімалася пагорбом у їхній бік. Під спалахом блискавки їхні очі блимали білою порожнечею, ніби в статуй.

– Он вони! – крикнув хтось, а якась жінка додала:

– Хапайте тих обдовбаних курвих синів!

– Винесемо сміття, – весело видихнув отець Бріґгем і кинувся на баптистів.

– Амінь, отче, – погодився Альберт, біжучи поруч.

Тоді вони побігли вже всі.

Коли поліцейський Морріс заїхав за ріг, нова громовиця прохромила небо, зрубавши один зі старих в’язів біля потоку Касл. У цьому спалаху він побачив дві юрби людей, що бігли одна на одну. Перша група рухалася вгору пагорбом, друга – з пагорба вниз, і обидві кричали, жадаючи крові. Поліцейський Морріс зненацька