Читати книгу - "Дванадцять стільців. Золоте теля, Євген Петрович Петров"

Антилопівці котили вже третій день, та, окрім Остапа, ніхто не знав кінцевої мети нової мандрівки. Паніковський тужно дивився на лохматі кукурудзяні лани і несміливо шепелявив:

— Чого ми знову їдемо? Навіщо це все? Так добре було в Чорноморську.

І, згадуючи чарівну феміну, він, судомлячись, зітхав. До того ж йому хотілося їсти, а їсти не було чого: гроші скінчились.

— Вперед! — відповів Остап. — Не скигліть, старина. На вас чекають золоті щелепи, товстенька вдова і цілий басейн кефіру. Балаганову я куплю матроський костюмчик і віддам його до школи першого ступеня. Там він навчиться читати і писати, що в його літа конче необхідно, а Козлевич, наш вірний Адам, матиме нову машину. Яку ви хочете, Адаме Казимировичу? «Студебекер»? «Лінкольн»? «Ройс»? «Іспано-сюїз»?

— «Ізотта-фраскіні», — сказав Козлевич, зашарівшись.

— Гаразд. Ви її матимете. Вона зватиметься «Антилопа Друга» або «Дочка Антилопи». На ваш вибір. А зараз нема чого киснути. Харчами я вас забезпечу. Правда, мій Саквояж згорів, та лишились вогнетривкі ідеї. Якщо вже зовсім прикрутить, ми спинимося в якомусь щасливому містечку і влаштуємо там севільський бій биків. Паніковський буде пікадордм. Вже це одне викличе хворобливу зацікавленість публіки, а отже, і великі прибутки. і

Машина просувалася широкою дорогою, позначеною слідами тракторних шпорів. Шофер несподівано загальмував.

— Куди їхати? — запитав він. — Три дороги.

Пасажири вилізли з машини і, розминаючи отерплі ноги, трохи пройшли вперед. На роздоріжжі стояв похилений кам'яний стовп, на якому сиділа товста ворона. Приплющене сонце сідало за кукурудзяні патли, вузька тінь Балаганова простяглася до обрію. Землю вже огортали темні фарби, і перша ударна зірка своєчасно сигналізувала настання ночі.

Три дороги лежали перед антилопівцями: асфальтова, шосейна і ґрунтова. Асфальт ще жовтів від сонця, блакитний пар стояв над шосе, ґрунтова була зовсім темна і губилася в полі одразу ж за стовпом. Остап крикнув на ворону, яка дуже злякалася, але не полетіла, поблукав у роздумі на роздоріжжі і сказав:

— Оголошую конференцію російських богатирів відкритою! Сюди прибули: Ілля Муромець — Остап Бендер, Добриня Никитич — Балаганов і Альоша Попович — всіма нами шанований Михайло Паніковський.

Козлевич, скориставшись зупинкою, заліз під «Антилопу» з французьким ключем, отож до числа богатирів не потрапив.

— Дорогий Добриня, — розпорядився Остап, — станьте, будь ласка, праворуч! Мосьє Попович, займіть ваше місце з лівого боку! Прикладіть долоні до лобів і дивіться вперед.

— Це що за вигадки? — обурився Альоша Попович. — Я голодний. їдьмо швидше куди-небудь!

— Посоромтесь, Альошенько, — сказав Остап, — станьте, як належить древньому витязеві. І поміркуйте. Подивіться, як поводить себе Добриня. З нього можна хоч зараз писати билину. Отже, богатирі, якою дорогою їхати? На якій з них валяються гроші, необхідні нам для біжучих витрат? Я знаю, Козлевич поїхав би асфальтом, шофери полюбляють гарні дороги. Адам — чесна людина, він погано знає життя. Витязям асфальт ні до чого. Він приведе нас, напевне, до зернового гіганта. Ми там загубимося в шумі машин. Нас там ще придушить якийсь «катерпілер» чи комбайн. Вмирати під комбайном — це нудно. Ні, богатирі, не їхати нам асфальтовою дорогою. Тепер — шосе. Козлевич, звичайно, теж від нього не відмовився б. Та повірте Іллі Муромцю, — шосе нам не підходить. Хай закидають, що ми відсталі, але ми не поїдемо цією дорогою. Чуття підказує мені зустріч з нетактовними колгоспниками та іншими зразковими громадянами. Окрім того, їм не до нас. По їхніх усуспільнених угіддях зараз мандрують численні літературні і музичні бригади, збираючи матеріали для агропоем і городніх кантат. Лишається ґрунтова, громадяни богатирі! Ось він, древній казковий шлях, по якому рушить «Антилопа». Тут руський дух! Тут Руссю пахне! Тут ще літає догоряюча жар-птиця, і людям нашого фаху перепадає золоте пір'ячко. Тут ще сидить на своїх скринях куркуль Кащей, що сотні років вважав себе безсмертним, а тепер з жахом переконався, що йому настає кінець. Та нам з вами, богатирі, дещо від нього перепаде, особливо коли ми відрекомендуємося йому як мандрівні ченці. З погляду дорожної техніки цей казковий шлях огидний. Та для нас іншої дороги немає. Адаме! Ми їдемо! -

Козлевич, зажурившись, вивів на ґрунтовий шлях машину, де вона одразу ж почала виписувати кренделі, давати крен і підкидати вгору пасажирів. Антилопівці хапалися один за одного, нишком лаялися і билися коліньми об тверді бідони.

— Я хочу їсти! — стогнав Паніковський. — Я хочу гуски! Навіщо ми виїхали з Чорноморська?

Машина вищала, виповзаючи з глибокої вибоїни і знову ж провалювалася в неї.

— Тримайтесь, Адаме! — кричав Бендер. — Будь що, тримайтесь! Хай лише «Антилопа» довезе нас до Східної Магістралі — і ми нагородимо її золотими шинами з мечами й бантами.

Козлевич не слухав. Від скаженого підкидання кермо вислизало з його рук. Паніковський продовжував мучитись.

— Бендер, — раптом захрипів він. — Ви знаєте, як я вас поважаю. Але ви нічого не розумієте. Ви не знаєте, що таке гуска! Ох, як я люблю цю птаху! Це дивовижно жирна птаха, чесне благородне слово. Гуска! Бендер! Крильце! Шийка! Ніжка! Ви знаєте, Бендер, як я ловлю гуску? Я вбиваю її як тореадор— з одного маху. Коли я йду на гуску — це опера! «Кармен»!

— Знаємо, — сказав командор, — бачили в Арбатові. Вдруге не раджу.

Паніковський змовк, але вже через хвилину, коли новий поштовх кинув його на Бендера, знову стало чути його гарячковий шепіт.

— Бендер! Вона гуляє на дорозі! Гуска! Ця дивна птаха гуляє, а я стою і вдаю, ніби це мене й не цікавить. Вона підходить. Зараз вона зашипить на мене. Ці птахи гадають, що вони дужчі за всіх, і в цьому їхня слабкість. Бендер! В цьому їхня слабкість… — Тепер порушник