Читати книгу - "Примхлива мрія, Agrafena"

– Вікторіє, – вигукнув Павло, – відійди від цього хлопця. 

– Щ-що? – відступила я назад і кинула погляд на "цього хлопця", який, ледь не пускаючи слину від захоплення, милувався Феррарі. 

Я непомітно озирнулася, міркуючи, в який бік зручніше втекти. Готова була залишити навіть сумку у Макса, аби тільки не потрапити під гарячу руку Пашки. Я жодного разу не бачила його таким розлюченим. Що за муха його укусила за одне пікантне місце, що він так розлютився? 

Але блондин швидко зрозумів мої наміри й опинився поруч зі мною. 

– Куди це ти зібралася, кохана? 

– Тут не можна зупинятись, – відзначила я. – Ти порушив правила.

– Знаю, – підтвердив він, – але у мене надзвичайні обставини, мені можна. 

– І… які це обставини? – щосили намагаюся залишатися на місці й підтримувати світську бесіду. Адже не хочеться ставати розвагою для народу, що почав збиратися навколо нас. 

– Та ось наречена від мене намагається втекти, – примружився Пашка, – як тут не занервувати та не порушити?

"Матусенько!" – видихнула я, охоплена раптовим осяянням, тупо витріщаючись у примружені блакитні очі. 

Блакитні! У нього ж блакитні очі! Але чому, коли він виходив із автомобіля, вони були жовтими? Я відчайдушно мотнула головою і знову почала відступати. 

– Віка, – вже спокійніше промовив блондин, – підемо зі мною, будь ласка. Ти мені це обіцяла. 

– Я не обіцяла проводити з тобою кожну хвилину свого часу, – невпевнено почала я. – Зараз мені просто хочеться прогулятися. Я не хочу їхати. 

– Ось як? – з іронією в голосі промовив Павло, переводячи погляд на Макса, який на деякий час випав з реальності. Темноволосий парубок, мабуть, навіть не чув, про що ми говорили. 

– Гей, хлопче! – покликав його Аполлінарій. – Знаєш вулицю Безсонівську? 

Дочекавшись ствердної відповіді, він кинув Максу брелок з ключами, який хлопець швидко спіймав, а потім завмер від захоплення. 

– Віджени цю крихітку до двадцятого будинку, а ми прогуляємось. Моїй нареченій хочеться пройтися.

Мій колишній кинув на мене приголомшений погляд. Я лише знизала плечима у відповідь. Що тут скажеш? Макс рвонув до машини Пашки, ніби за ним гналася нечиста сила. 

– Гей! – раптом скрикнула я, – поверни сумку! 

Сумка миттєво опинилася в моїх руках, а брюнет, якого вже ніхто не стримував, з трепетом відчинив дверцята Феррарі. 

За мить автомобіль зник, наче його й не було. Ось це швидкість! Він навіть забув, що запросив мене в гості. 

Павло підставив мені свій лікоть, мовчки пропонуючи взяти його під руку. Я проігнорувала цей люб’язний жест. Гордо задерши голову, обійшла хлопця з боку і попрямувала до СТО. 

– Віка! – гукнув мені вслід блондин. 

Ага, ледь не послухалася. Навіть не повернулася до нього. З натовпу глядачів, які спостерігали за несподіваною сценою, пролунав сміх. – Хлопче, чому ж ти таку вперту наречену собі обрав? – співчутливо запитав чоловічий голос. – Так і будеш за її високими підборами бігати? 

– Та ні, – засміявся і Паша, – вона не завжди така. Зазвичай моя люба ласкава, як ягня. Це їй просто віжки потрапили під хвіст.

Я обернулася, злісно глянула на Пашку та на веселий натовп одночасно. Віжки, кажеш? Ох, ти ж, бабій білобрисий! Ну, почекай...

– А я і зараз лагідна, як овечка, – перебільшено ніжно сказала я. – З чого б мені поводитися зухвало? Це ж не мій наречений не може блискавку закритою втримати на штанах.

– Молодець, мала! – похвалила мене висока пишнотіла тітка. – Так їх, басурманів, нічого тендітну слабку стать ображати.

– Ластівко моя, – ніжним і солодким, як мед, голосом проворкував Аполлінарій, – так ти раніше попередила б, що не звикла до такого насиченого сексуального життя. Ну нічого, у цій справі головне – тренування.

– Правильно! – підтримав цю обурливу заяву бомжуватий чоловік. – А то, ти дивись! То їм багато, то мало! Спробуй угодити!

– А може, замість посиленого тренування краще тренера змінити? – заперечила я.

З натовпу виринула дівчина в повній бойовій розфарбовці, вбрана в комбінезон леопардового забарвлення, що анітрохи не приховує її принади.

Вона підскочила ближче і впевнено мене підтримала: 

– О, як же ти права, подруго! Немає сенсу терпіти нахабних чоловіків. Хочеш, я тебе зі своїм колишнім татусиком познайомлю? Це справжній чоловік! Він тебе як лялечку одягне і на руках носитиме! 

– Справді? – Зацікавлено поглянула я на дівулю, намагаючись стримати сміх. 

Саме її «татусика» і бракує мені для повного щастя. 

– Тобі не шкода його зі мною знайомити? 

– Ні, подруго, зовсім не шкода, – охоче підтвердила леопардова дівчина, – у мене зараз інший, ще кращий. 

Бомжуватий чоловік у сердечному пориві сплюнув собі під ноги: 

– Що за баби! Лише б хвостом крутити! 

Леопардова клацнула замком, відкриваючи велику сумку, і дістала звідти рожевий мобільний: 

– То я йому зателефоную? – запитала вона мене. – Ти навіть не сумнівайся, погоджуйся. Він тебе як лялечку...

– Геть від моєї нареченої! – розсердився Пашка. – Сваха знайшлася, ти глянь! Я сам можу її як лялечку одягти, а потім і роздягти. 

Серед глядачів почувся схвальний гомін, а потім тоненький старечий голос запитав: 

– А як же на руках свою суджену потягати? Чи слабкі в тебе коліна? 

– Це запросто, – рішуче відповів Пашка, підхопивши мене за талію, закинув собі на плече обличчям вниз. – Концерт закінчено. 

Нічого собі! Не встигла й слово сказати, як він під оплески натовпу, що зібрався, широкими кроками стрімко рушив тротуаром геть від захоплених глядачів. 

– Ах ти, нахабо! – ляснула його по спині, намагаючись вирватися, і одночасно сумку не загубити. 

– Вікторіє, – злісно прошипів скуйовджений від моїх спроб викрутитися блондин, – ще один рух, і ти сьогодні ж дізнаєшся, наскільки я не в змозі тримати блискавку на штанах закритою.