Читати книгу - "Ожеледиця"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Але жарти жартами, та треба було триматися насторожі — Майдан кишів провокаторами. У перший же вечір (злодії, мабуть, розраховували на недосвідченість і неуважність новеньких) Ліка разом з іншими кухонними працівниками, які поглядали на неї скоса — а раптом вона «підісланий козачок?! — зібралися варити макарони.
Хлопці піднесли п’ять баклажок води. Кожен займався своєю справою. Роман — високий похмурий хлопець років тридцяти п’яти — рубав дрова. Світлана — маленька, з навхрест, як кутали батьки своїх дітей за радянських часів, обв’язана великою українською хусткою — наливала у казан воду, яку підносив їй Лавр. Ліка у своєму легкому, абсолютно не пристосованому для таких умов пальто, пританцьовуючи, нарізала хліб. Раптом різкий специфічний запах ударив їй у ніс.
— Стій!
Усі застигли. Свєта озирнулася на Ліку:
— Що таке?
Ліка принюхалася.
— Дай, — потягла до себе пляшку з водою, яку тримала Світлана. — Це не вода! — розгублено оглянула присутніх.
— А що ж це? — Світлана теж понюхала бутель. — Фу-у-у, це ж бензин! Хто це приніс?
— Я, — на обличчі Лавра відбився подив.
— Де взяв?
— Там дали, — він повів рукою у бік Будинку профспілок, де зберігалися всі запаси.
— Пам’ятаєш, хто?
— Ні. Бутлі просто там стояли. Нам сказали взяти п’ять, ми і принесли п’ять.
Підійшов Роман. Закрутив кришку і сказав:
— Навряд чи тепер розберемося, чия це робота… А ти молодець, — глянув спідлоба на Ліку, — відчула.
— Це тому, що ви вже тут звикли до цих запахів, прокоптилося все гумою і вибухівкою, а я новенька… І взагалі у мене… — навіщось почала виправдовуватися Ліка, але її вже ніхто не слухав.
Похмурий ранок
Вранці мітингувальники жваво обмінювалися думками з приводу загальної мобілізації Майдану і плану «мирного наступу» на Адміністрацію Президента. У Раді мали обговорювати зміни до Конституції, котрі обмежили б владу Президента, котрий довів країну до відчаю.
«Як це може бути «мирний наступ»? — промайнуло в голові у Ліки. — Мирна хода, рух… Але наступ?» Але вона була тут людиною новою, маленькою, тому розсудливо промовчала, лише подивилася на Лавра. Він слухав спікера уважно. А Антон — натхненно.
Ще відучора розвідники почали приносити інформацію, що готується зачистка Майдана. З вечора у повітрі застигло напруження у тисячу вольт. А наступний ранок дихав небезпекою і страхом.
Ліка з Лавром практично не спали, бо нещадно мерзли. Вони могли б зігріти один одного, якби лягли в одне ліжко, але кожен чекав пропозиції від іншого, і ніхто не наважився взяти на себе відповідальність. Що вже тут поробиш?
До восьмої ранку до Майдану став підтягуватися народ.
— Господи, що вони роблять! Навіщо ведуть народ на бойню? — хитала головою Ліка.
— Так, такий «мирний наступ» апріорі не може бути мирним, — погодився Лавр. — Пішли подивимось, що за барикадами відбувається. Заодно і Антона пошукаємо.
Парочка поспішила до Маріїнського парку. До десятої ранку зійшло сонце, і день видався чудовий. Настільки, що навіть вихідного одягу Ліки і Лавра було досить, щоб не мерзнути.
Вони вже не мерзли, але навіть не підозрювали, що може стати по-справжньому спекотно. Парк був оточений внутрішніми військами й тітушками — членами «відомої» харківської фракції «Оплот» і антимайданівцями. Перед ними лицем до лиця вишикувалися сотні Майдану.
Так і стояли, аж поки на розі вулиці Грушевського щось забабахкало.
— Що це? Нас підривають? — Ліка притулилася до Лавра.
— Здається мені, даремно ти вчора додому не поїхала, — похитав головою зблідлий Лавр.
— А ти…
— І я… Пішли, я, здається, бачу кучерявого придурка, який лізе у саме пекло…
Вони побігли у той бік, сторону, де, як здалося Ботану, він бачив Антона. Там люди втрачали реальність. Не контролюючи себе, вони відразу включалися у камневорот: одні розбирали бруківку, інші підносили її на передову, треті кидали… Усі були налаштовані серйозно: «Дістало! Ми нікуди звідси не підемо!»
— Чорт, Анжеліко! — вирвалося у Лавра. — Тільки людина відстоює своє право на життя смертю!
Ліка нічого не відповіла. Вона просто не могла говорити — так була налякана. Їй раптом чомусь стало важко дихати.
— Вбивці! Вбивці! — почали скандувати майданівці.
— Що вони роблять? — самі собою белькотали губи. — Вони ж їх провокують!
— Швидко назад, у будиночок! — Лавр підштовхнув Ліку в напрямку Майдану. — Йди, а я знайду Антона. Цей ідіот, схоже, смерті шукає…
Ліка по інерції зробила кілька кроків у напрямку рятівного будиночка, але потім зупинилася. Ні, вона не може ось так піти й покинути його тут одного. А що, як його поранять? А що, як взагалі вб’ють? Вона повернулася, взяла виколупаний із бруківки камінь і понесла його до скандувальників. Скоріше відчула, ніж усвідомила, що камінь був узятий з її рук і відразу ж полетів у напрямку беркутівців. Ті накрилися щитами.
— Бум, бум, бум, бум… Ба-а-а-а-аххххх! — почула вона. Поруч упав якийсь чоловік. Вона його не знала, навіть не зрозуміла, молодий він був чи старий, блондин чи брюнет. Єдине, що бачила — дірку в його скроні. Тепер вона назавжди запам’ятає цю людину — незнайомця з діркою в скроні.
Уся лавина людей кинулася вглиб Майдану. Люди бігли, глухнучи від шумових гранат і захлинаючись газом і сльозами, які цей газ викликав.
— На, зав’яжи рот і ніс, фіфо, — раптом почула поряд із собою і побачила брудний довгий шарф у простягнутій руці.
— А ви? — дівчина підняла очі. Поряд стояв хлопчина весь у кіптяві. Змогла тільки визначити, що він дуже молодий.
— Бери! — блиснули яскраві блакитні зірочки очей. Він тикнув шарф їй у руки і зник так само швидко, як з’явився. Цього хлопчину Ліка ніколи більше не зустріне, але його вона теж запам’ятає на все життя.
Час і місце втратили значення. Мабуть, збоку досить дивно було бачити, як дівчина у світлій курточці допомагає розбирати бруківку, будувати барикади, наливає і розносить гарячий чай і каву. Час від часу вона краєм ока помічала то Лавра, який носив цеглу й мішки, то Антона на верху барикади. Повз неї стали проносити тіла убитих.
Ближче до вечора Ліка все-таки знайшла Лавра. Він перев’язував пораненого. Подивився на неї, та, певне, не побачив — нічого не сказав. Вона стала допомагати йому — подавала бинти, підтримувала поранені частини тіла. Поруч сиділи Антон і ще шестеро замурзаних, пропахлих газом і димом захисників ідеї незалежної України. Розсівшись, хто як зміг, під якоюсь будкою, вони їли поспіхом приготовану незрозуміло з чого і коли вечерю, коли почули: «Увага! О дев’ятнадцятій годині МВС та СБ України будуть
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ожеледиця», після закриття браузера.