Читати книгу - "Втекти від чудовиська, Аріна Вільде"

Я намагаюся вирватися.

— Тимуре, відпусти! — моя спроба звучить більше жалібно, ніж грізно.

Він тягне трохи сильніше, і я, втрачаючи рівновагу, зісковзую з мокрої плитки. Інстинктивно хапаюся за нього, чіпляюся за плече, але розумію, що це тільки посилює мою безпорадність.

— Обережніше, Віро.

Він ніби збирається втримати мене, але ні. Це ж Тимур. Замість того щоб допомогти, він спритно спрямовує мене, і наступної секунди я опиняюся в басейні.

— Тимуре! — кричу, відпльовуючись від води. — Ти зовсім....

Але він знову робить те, що вміє найкраще — руйнує мій крихкий баланс. З гучним сплеском стрибає в басейн, опиняючись просто переді мною. Вода огортає нас обох, і я відступаю, але це марно. Він занадто близько. 

— Ти що робиш? — обурююся, відштовхуючись назад, але Тимур ловить мене за талію. Його рука міцно тримає, але дотик несподівано акуратний.

— Розслабся, — тихо каже він, і я відчуваю тепло його долоні навіть крізь прохолодну воду.

— Тимуре, відпусти, — намагаюся вивернутися, але голос звучить непереконливо. Занадто тихо. 

Він нахиляє голову трохи ближче, куточки його губ піднімаються в легкій усмішці.

— А якщо не хочу?

Я завмираю. Його очі — темні, глибокі, такі, що вивчають. Вони дивляться так пильно, що мені стає важко дихати. Вода більше не здається прохолодною, навпаки, все навколо ніби нагрівається.

— Ти завжди все перетворюєш на гру, — шепочу я, намагаючись утримати залишки самовладання.

— А тобі не подобається? — він нахиляється трохи ближче.

— Ні. 

Його рука на моїй талії ковзає трохи вище, пальці торкаються мокрої тканини моєї сукні, залишаючи після себе дивне тепло. Серце починає стукати так голосно, що я впевнена — він чує.

— Справді? — шепоче він, його обличчя занадто близько.

— Тимуре... — я хочу сказати щось іще, але він торкається мого обличчя. Тверді пальці прибирають мокре пасмо волосся, а долоня затримується на моїй щоці.

Цей жест збиває мене з пантелику. Його погляд стає серйозним, занадто серйозним для людини, яка щойно штовхнула мене в басейн.

І в цей момент я чую Лізин голос.

— Мамо! Тату! Дивіться, я воду принесла! — радісно кричить вона, розриваючи цю напружену тишу, як вибух.

Тимур повільно відсторонюється, його рука ковзає з моєї талії, але він не йде далеко. 

— Молодець, Карамелька, — відповідає він, не зводячи з мене погляду.

Його усмішка стає ширшою, але в ній тепер приховано щось більше. Він знає, що справив на мене враження. А я не розумію, як поводитися поруч із ним. І що означають ці його знаки уваги...