Читати книгу - "Маруся"

Наум ще таки спитався:

— Гляди лишень, чи все сьому правда i чи не потаїла ти чого?

— Усю правду вам сказала, i що нiчого не потаїла, так, коли велиш, тату, щоб побожилась, то, як хоч, так i побожусь.

— Грiх великий, — каже Наум, — божитись, а ще пуще, як напрасно; я ж тобi i без божби вiрю. Тепер слухай мене, Марусю: не раз тобi казав, що дiвкою тобi зоставатись не можна, треба замiж iти. Приказував тобi, що тiльки кого полюбиш, зараз менi скажи прямо, а я, побачивши, що воно таке є, так би дiло i кiнчав; коли б менi не годивсь, то я б тобi сказав: не треба, не знай його; а коли ж би годився, то б йому поперед усього сказав би, щоб i ти не знала: присилай, козаче, за рушниками; затим, що поки до сватання, так щоб не було у вас нiякого женихання, бо воно до добра не доводить. Щастя i твоє, i наше з Настею, що Василь такий чесний i богобоязний, а другий i незчулася б, як би нав'язав тобi камiнь на шию, що й повiк би його не зняла, хiба б з мосту та у воду. Якби я знав з самого першу об Василевi, то я б тобi сказав, зачим не вiддам за нього; i ти б так не пристала до нього, i тобi легше було б його забувати. А тепер як хоч, так i терпи, бо не вiддам.

Тут Маруся, — як розказала перед своїми усю правду, то й стало їй на душi веселiше i на серцi полегшало, — почала знов просити батька, щоб таки вiддав за Василя, а що вона хоч вiк у дiвках сидiтиме, а нi за кого не пiде, опрiч його.

— Говори! — каже Наум. — А знаєш ти, голово, що батько лучче бачить твоє щастя, чим ти? Ти молода, дурна! Лягай же; дiвко, спати; завтра будеш старiша, чим сьогоднi, а вiд того i умнiша, — Перехрестив її та й пiшов собi вiд неї.

Нi свiт нi зоря, а вже Василь i в Наума. То сяк, то так пробули до обiд. I варивши обiд, i подававши на стiл, Маруся заливалася слiзоньками, вiдгадувавши, певно, що востаннє бачить свого Василечка. Та, правду сказати, так i всi невеселi сидiли, а за обiдом до страви нiхто й не приймавсь.

От, як позбирали з стола, Наум i каже жiнцi i дочці:

— Iдiть собi або в кiмнату, або пiд комору на простор шити, а нам тут з Василем не мiшайте. От, як повиходили вони, Наум i каже:

— Василю! сядь лишень бiля мене та слухай не перебиваючи, що я тобi скажу. Не по моїй правдi, бо у мене, опрiч грiхiв, нема нiчого, а за отцевськi i материнськi молитви наградив мене бог милосердний жiнкою доброю, роботящою, покiрною i несварливою. Батькiвщини ми з нею не розтратили, а потроху, бог благословляє, усе добавляємо. Велика милость божа! Утро й вечiр дякую за наше неоставленiє, а щонайбiльша милость божая до нас, грiшних, у тiм, що наградив нас дочкою; та ще якою? Се не чоловiк, се янгол святий...

— Ох, правда, дядечку... — перебив йому Василь, а вiн його зараз зопинив i каже:

— Цить-бо, Василю, мовчи та слухай i не перебивай мене. Се ти, бачивши її очi або щоки i що вона во всiм собою красивенька, та й хвалиш її; а я не про її тiло, я кажу про її душу. Яка-то вона тихая, слухняная; бога небесного зна, i любить, i боїться прогнiвить його; нас шанує i бережеться якомога, щоб нi в чiм нас не прогнiвити. Жалослива не то що до чоловiка, та аж до манiсiнької комашечки. Худа нiякого i по духу не зна i боїться самої думки об нiм. Яка сама добра i незлобна, так i про усiх дума, усякому повiрить: i бог її сохранив, що вона тебе, а не кого ледачого полюбила; з другим би пропала на вiки вiчнiї. Та й ти її, сердешну, збив було з пантелику; знаю усе. Ох! Грiх так робити!

— Дядьку! — обiзвавсь було Василь.

— Мовчи, племiннику; ти розкажеш опiсля. Такую-то дитину нам бог милосердний дав; хоч я i батько її, а не можу проти правди казати. Що ж ми називаємося за родителi, щоб не думати об щастi свого дитяти? Я ж кажу: коли б вже i сяка i така, ну так би й бить. А за її добрiсть, за її смирноту, покiрнiсть треба їй такого мужика, щоб їй був як отець; щоб вiн її кохав, жалував, щоб — не дай бог! — коли i трапилось якеє худо, чи дiлом, чи думкою, так вiн би її вiдводив, вчив би її на усе добре, не давав би її кому зря зобiжати; а покiрну та смирну, як вона, хто захоче, той i зобiдить. Чим нас бог благословив у сiм свiтi, чи худобинкою, чи скотинкою, усе тут би зосталося зятевi затим, що я хочу зятя, коли бог благословить, узять до себе у прийми. Так се вже не чиє, як моє дiло, глядiти дуже пильно, щоб вiн був хазяїн добрий, щоб хоть би вже не розтратив i не розтеряв, що вiд нас прийме, i щоб i її не довiв нi до якої нужди; а коли бог благословить дiточками, так щоб i їх до пуття через науку довести, i дещо i їм зоставить. Тепер скажи менi, Василю, не правду я кажу?

— Правду, панотче, святу правду ви говорите. Коли б ваша милость, щоб мене наградили Марусею, я б усе