Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

Неначе постійне дежавю різанини відбувались одна за другою. Опір селян розлютив більшовиків, і не в останню чергу тому, що цей опір суперечив їхньому історичному детермінізму — адже бідні мали підтримувати більшовиків, а не воювати проти них. Свідомі того, що вони опинилися у меншості, а також чисельної переваги ворога, більшовики стали жорстокішими, інколи вимагаючи вбивства сотень селян у відповідь на вбивство одного комуніста, або закликаючи до винищення усього чоловічого населення окремого села.[155]

Трагедії тих жахливих років продовжували жити в пам’яті місцевих жителів упродовж десятиліть, підживлюючи прагнення до помсти з усіх сторін. Але одне з найбільш брутальних насильств було застосоване до групи, котра намагалась якнайдалі дистанціюватись від конфлікту.

Восени 1914 року молодий російський солдат Максим написав веселого листа своїй родині з австрійського фронту. Він починає з привітань своєму батькові та решті родичів, і переходить до побажань на кшталт «Господь Бог дасть вам доброго здоров’я та всього найкращого в світі». Однак далі він з тривогою продовжує. Його загін зазнав поразки, в якій він звинувачує євреїв-шпигунів. Вони, як йому здавалося, обладнали підземну телефонну лінію, щоб передавати інформацію ворогу. З тих пір він і його товариші «грабують та б’ють євреїв, тому що вони на це заслуговують, адже хочуть обдурити нас усіх».[156]

Зрозуміло, що Максим не перший, кому спало на думку, що євреї були зрадниками: антисемітизм був поширеним у царській армії в 1914 році так само, як і в російському суспільстві, навіть у найвищих колах. Цар Микола II був запеклим антисемітом. Для нього євреї стали символом усього поганого в сучасному світі. Імператор навіть охарактеризував одну з газет як осередок, «де сидить той чи інший єврей... і своє завдання вбачає в тому, щоб налаштувати людей один проти одного».[157] Протягом правління Миколи II царська таємна поліція — «охранка» — сфабрикувала «Протоколи сіонських мудреців» — сумнозвісну підробку про єврейську змову для підкорення світу. Держава також доклала зусиль до підбурювання погромів в усій Росії 1905 року. Зважаючи на такі панівні настрої, переконання командування російської армії в 1914 році в тому, що євреї «спілкуються з ворогом за допомогою підземних телефонів та аеропланів» і передають німецьким військам золото через фронтову лінію в шлунках худоби та гусячих яйцях, вже не видається дивним.[158] Неймовірні конспіраційні теорії про єврейську зраду пропонували правдоподібні пояснення прикрих фактів: поразки загону, втрати провізії, поганої боєздатності цілої армії.

Аналогічне переконання в реальному існуванні єврейської змови, поширене задовго до Лютневої революції, підштовхнуло до серії жахливих масових вбивств, що сталися в наступні роки. Згідно із загальновизнаними дослідженнями, в 1918–1920 роках бійці усіх сторін — білих, Директорії, поляків та більшовиків — вбили щонайменше 50 000 євреїв під час більш ніж 1 300 погромів по всій Україні. Деякі дослідники визначають кількість загиблих у 200 000. Десятки тисяч було поранено і зґвалтовано. Багато містечок — штетлів — спалено вщент. Чимало єврейських громад були змушені віддати усю власність озброєним солдатам, які погрожували їх убити в разі відмови. У Проскурові (нині Хмельницький) повстання, розпочате більшовиками, призвело до смерті 1 600 людей лише за два дні. Тисячі євреїв тікали до Києва в пошуках порятунку від голоду та хвороб. Коли війська Денікіна залишили місто в грудні 1919 року, в тимчасових притулках для біженців було знайдено близько 2 500 трупів євреїв.[159]

Вичерпне пояснення цієї ганебної хвилі антисемітського насильства виходить за межі цієї книги. Ще й тому, що більшість свідчень, які дійшли до нас з того часу, автори обирали вибірково для підтвердження певної настанови — або проти більшовиків, або проти Білої армії чи Директорії. З великої кількості джерел стає зрозумілим, що злочинці були з усіх сторін протистояння. Григор’єв навіть не намагався приховати свого агресивного антисемітизму; Денікін і його генерали з особливим захопленням підтримували погроми як відповідь «єврейській» ЧеКа та «єврейським» більшовикам. Британський журналіст, який деякий час подорожував з Денікіним, зафіксував, що офіцери білого генерала та його оточення, згідно з вихованням, здобутим за часів царизму, «звинувачували євреїв в усіх проблемах своєї країни»:

Вони вважали, що цей катаклізм був створений якимось могутнім таємним товариством євреїв світу, яке за наказами Німеччини та за допомогою німецьких грошей скористалося ситуацією й захопило владу в Росії... Серед офіцерів Денікіна ця нав’язлива ідея набула такої шаленої популярності, що вони робили абсолютно фантастичні та неймовірні заяви.[160]

Натомість Петлюра, як відомо, не послуговувався антисемітською риторикою. Він був колишнім членом Центральної Ради, до складу якої свідомо було включено євреїв; неодноразово завзято засуджував антисемітизм серед своїх послідовників. Зокрема Петлюра проголосив: «Як наказує Христос, ми закликаємо усіх допомагати євреям, які страждають». Під час свого короткого перебування при владі його уряд надав євреям України автономний статус, підтримував єврейські політичні партії та фінансував публікації на ідиш.[161]

Однак прихильність вояків Директорії до своїх командирів була далеко неоднозначною, тому місцеві реалії часто відрізнялися від планів керівництва. Комітет Червоного Хреста зустрівся з одним із генералів армії Петлюри в Бердичеві в 1921 році: «У дуже цинічній формі він лаяв усе єврейство та звинуватив євреїв у підтримці більшовиків».[162] Той самий комітет звернув увагу іншого генерала на те, що командування Директорії наказало припинити погроми. Генерал відповів, що «Директорія лише маріонетка в руках дипломатів, більшість з яких євреї», і що він діятиме, як йому заманеться.[163]

Аналогічно більшовицьке керівництво тільки формально засуджувало погроми, однак це не зупиняло вояків Червоної армії від шантажу єврейських громад або й відкритого грабунку. У жовтні 1920 року Леніну повідомили про червоноармійців у Волинській губернії, які «винищили усе єврейське населення на своєму шляху, грабували та вбивали». Незважаючи на позірні заперечення, махновці також брали участь у нападах на євреїв, рівно ж, як і польські солдати.[164]

Проте найгіршим насильство було в тих місцевостях, де була відсутня будь-яка влада. Найбільшої шкоди завдавали розформовані військові загони або бандити, не причетні до будь-кого з учасників протистояння.[165] У свідченні єврейського підприємця Симона Лейб-Рабиновича подано докладний опис подій у селі Пічки біля Радомишля, коли двадцять членів «банди Струка» заволоділи селом у 1919 році. Першого ж вечора євреїв села взяли у заручники з вимогою сплатити 1 800 карбованців. За кілька днів більшовики атакували село і більшість заручників втекли. Коли вони повернулися, то помітили спустошені домівки, з яких сусіди розтягли майно. Лейб-Рабинович пішов до одного з