Читати книгу - "Прокрастинація"

Іноді люди вигадують собі світ таким, яким, на їхню думку, він повинен бути, а тоді живуть відповідно до свого бачення, ніби воно є реальністю. Ліндсі, комп’ютерний програміст, не могла втриматися на роботі. Вона приходила пізно та йшла рано. Вона задавала багато запитань співробітникам і керівникові, замість того, щоб витратити час і самостійно знайти рішення. Коли її брали на тимчасову роботу, вона вважала, що її залишать на постійну і нема потреби докладати значних зусиль, аби зарекомендувати себе.

Нещодавно Ліндсі подала резюме на роботу, що вимагала володіння мовою програмування, якої вона не знала, однак вона розуміла, що її можуть навчити на роботі. Зрештою, було очевидно, що вона розумна й швидко вчиться, тож їй не варто було переживати і витрачати час та гроші на курси для вдосконалення своїх навичок.

Ліндсі витрачала гроші так, наче на роботу її вже взяли, хоча їй варто було прийняти факт, що в людини, яка живе на допомогу по безробіттю, є певні обмеження. У її лексиконі не було слова «бюджет», натомість була фраза: «Можеш позичити мені грошей, поки я отримаю роботу?» Люди весь час просили Ліндсі «повернутись до реальності», на що вона відповідала: «Ненавиджу реальність». Вона трималася за власну версію того, яким має бути світ, і прокрастинувала, коли мала справу з тим, яким він є насправді. Деякі люди просто не можуть прийняти свою ситуацію як факт, тож їхня прокрастинація — це боротьба проти реальності, яка їм не подобається.

Проблема автономності

Як бачите, прокрастинація — це часто декларація чиєїсь незалежності, спосіб сказати: «Я людина по праву. Я можу робити те, що вирішив сам. Я не мушу дотримуватися ваших правил та ваших вимог». Люди, які використовують прокрастинацію для протидії контролю, іноді прагнуть зберегти відчуття власної індивідуальності та переконати себе, що вони живуть тим життям, яке самі вибрали.

Деякі прокрастинатори вимірюють власну цінність тим, який успіх або невдачу вони пережили, а ці прокрастинатори вимірюють власну самоцінність відчуттям автономності та покладаються на нього. Рівняння самоцінності, яке ми описували у розділі про страх невдачі, підходить і тут, хоча з деякими поправками. Прокрастинатор і тут вимірює власну самоцінність за допомогою результатів роботи, однак у цьому випадку його самоцінність зростає, коли він не виконує роботи, тобто прокрастинує. Не виконувати — це демонстрація здібностей прокрастинатора, а не спосіб уникнути перевірки цих здібностей. Різниця тут у визначенні слова «здібності». Для людей, що бояться, що їх оцінюватимуть, «здібності» стосуються того, наскільки добре вони можуть виконати це завдання. А для тих, хто боїться програти в боротьбі, «здібності» стосуються того, наскільки добре вони можуть протистояти контролю та відбивати будь-які спроби обмежити їхню автономність.

самоцінність = здібності (бути автономним, протистояти контролю) = успішність виконання роботи (на моїх умовах, через прокрастинацію)

Якщо ми розуміємо, що прокрастинація — це боротьба за дещо більше, ніж контроль, що це боротьба за самоцінність і самоповагу, ми можемо зрозуміти, чому можливість програти у цій боротьбі викликає такий сильний і великий страх і чому ці прокрастинатори так уперто опираються змінам. Якщо ваше відчуття самоцінності ґрунтується на вашому вмінні протистояти впливу інших, кожна сутичка може мати перебільшену вагу. Одна невеличка поразка може залишити по собі відчуття, наче ви пішли на компроміс із власною совістю і ваша здатність бути автономною особистістю викликає сумнів. Тому життя може стати полем бою, на якому ви боретеся проти кожного правила, про щось сперечаєтесь або просите особливого ставлення за допомогою серйозних чи дріб’язкових дій. Десь на задвірках вашого розуму ви можете увесь час здійснювати оцінку, хто сильніший, хто тримає все під контролем, чия рука зверху. Ви готові, за найменшої провокації, бунтувати проти авторитетів та утверджувати свій власний вплив у цій ситуації.

Сем, бухгалтер та хронічний прокрастинатор, саме така людина. Головна турбота його життя — упевнитися, що його ніхто не контролює. «Я не залежу від інших, — стверджує він. — Я знаю, що мушу бути на роботі о восьмій або що мушу до певної дати підготувати для клієнта звіт про аудит. У тому і суть — я мушу. Я ненавиджу це слово. Якщо я берусь і роблю це, то почуваюся слабким, тому я не роблю цього або зволікаю із цим. Так я можу показати їм хто головний! Я!» Сем виконує із затримкою не лише свої робочі обов’язки, він також опирається навіть найменшим проханням чи очікуванням інших людей. Якщо Семова дружина, Ейлін, попросить його з’їздити у справах дорогою додому, він неодмінно «забуде». Сем вважає податки, щомісячні рахунки та повідомлення про протермінування дурницями. Стверджуючи, що його життям не керуватимуть такі дріб’язкові речі, він сплачує рахунки, лише коли має для цього настрій, — зазвичай раз на півроку. Він бореться навіть тоді, коли йдеться тільки про нього самого. У Сема закінчилося пальне посеред магістралі, тому що, коли індикатор показує «порожній бак», їзда не за його правилами у пошуку заправки змушує його відчувати, наче він здається на милість дрібних вимог щоденного життя. Тому він до останнього не заправляється.

Деякі прокрастинатори настільки налаштовані не програти в боротьбі, що готові платити за перемогу дуже високу ціну. Жертвування чимось, що має особисто для них велику вагу, може здаватися тією ціною, яку варто заплатити за відчуття власної сили та контролю над власним життям. У Джессіки діабет і дуже надмірна вага. Відчуття, що їй не можна шоколаду і що вона мусить ходити на прогулянки, їй неприємне настільки, що вона відкладає тренування та схуднення, хоча і знає, що ризикує власним здоров’ям.

Думаєте, ці історії притягнуті за вуха? Перш ніж ви вирішите, що ця розмова про боротьбу та наслідки, які виходять за всі межі, не стосується вас, гляньмо на досвід ще однієї прокрастинаторки. Кортні не розуміла, що її затягнуло в змагання за незалежність, яке мало руйнівний вплив на її життя.

Кортні — це інтелігентна тридцятичотирирічна жінка, яка наразі працює продавцем-консультантом в універмазі. У дитинстві життям Кортні «розпоряджалася» мама, яка, зокрема, брала на себе відповідальність за її оцінки і хвалилась її досягненнями так, наче вони були її власними. Батько Кортні, відомий адвокат, вважав, що її успіхи в навчанні дають їй можливість вступити на юридичний факультет і влаштуватися на роботу в його компанії. Коли Кортні поїхала у коледж, вона нарешті відчула себе вільною. Вона проводила багато часу на тусовках і дуже мало — за навчанням, тому з коледжу її врешті-решт виключили. «Мені тоді було це невтямки.