Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

— Їдьмо.

Їхали швидко, випереджаючи мандрівників і вагантів, вози й двоколки, завантажені темними, наче замшілими гронами. Потім були галасливі, із запахом ферментованого соку вулички міста, похмурий парк, повний тополь, тисів, барбарису й самшиту. Потім клумби троянд, переважно сортів мультифлора й центифолія. Далі різьблені колони, арки та архівольти палацу, пахолки та лакеї в лівреях.

Тим, хто їх привітав, був Любисток, завитий та виряджений, наче принц.

* * *

— Де Мільва?

— Здорова, не хвилюйся. Сидить у кімнатах, які для неї приготували. Не хоче звідти виходити.

— Чому?

— Про те пізніше. А зараз ходімо. Княгиня чекає.

— Просто з дороги?

— Таким було її бажання.

Зала, куди вони увійшли, була повна людей, різнобарвних, наче райські птахи. Ґеральт не мав часу придивлятися. Любисток підіпхнув його до мармурових сходів, біля яких у гроні пажів і придворних стояли дві жінки, сильно виділяючись із натовпу.

Було тихо, але стало ще тихіше.

Перша з жінок мала гострий і кирпатий ніс, а проникливі блакитні очі блищали, наче в гарячці. Каштанове волосся мала зап’яте в майстерну, по-справжньому артистичну, укріплену оксамитовими стрічками зачіску, продуману до найменших нюансів, враховуючи й той ідеальний, схожий на півмісяць локон на лобі. Ліф декольтованої сукні іскрився тисячами блакитних і лілових смужок на чорному тлі, низ сукні був чорним, густо всіяним симетричним візерунком із маленьких золотих хризантемок. Шию й декольте — наче складна будова чи й клітка — охоплювало коштовними вигинами кольє шелаку, обсидіану, смарагдів і ляпіс-лазурі, що закінчувалося жадеїтовим хрестом, який майже ховався між невеличкими, підпертими тісним корсетом грудьми. Декольте-каро було великим і глибоким, відкриті вузькі плечі жінки не давали, здавалося, йому достатньої опори — Ґеральт у будь-яку мить очікував, що сукня зсунеться з бюсту. Але та не зсувалася, утримувана в необхідній позиції таємним мистецтвом кравців та буфами широких рукавів.

Друга жінка дорівнювала першій за зростом. Мала на губах ідентичного кольору помаду. І на тому схожість закінчувалася. Та друга на коротко стриженому чорному волоссі носила сітчастий капелюшок, що спереду переходив у коротку, до кінчика маленького носика вуальку. Квітчастий мотив вуальки не маскував красивих, блискучих, сильно підкреслених зеленими тінями очей. Така само квітчаста вуаль прикривала скромнесеньке декольте чорної сукні з довгими рукавами, лише в кількох місцях, начебто випадкових, всіяної дрібним візерунком сапфірів, аквамаринів, гірського кришталю та золотих ажурних зірочок.

— Її Ясновельможність княгиня Анна Генрієтта, — упівголоса відізвався хтось за спиною Ґеральта. — Преклоніть коліно, пане.

«Цікаво, котра з двох, — подумав Ґеральт, із зусиллям згинаючи хворе коліно в церемоніальному поклоні. — Обидві, щоб мене так зараза взяла, виглядають однаково по-князівськи. Та навіть по-королівськи».

— Устаньте, пане Ґеральте, — розвіяла його сумніви жінка з майстерною каштановою зачіскою й гострим носиком. — Вітаємо вас і ваших приятелів у князівстві Туссан, у палаці Боклер. Ми раді, що можемо приймати осіб, які перебувають у такій шляхетній місії. А надто тому, що ви перебуваєте в приязних стосунках із милим нашому серцю віконтом Юліаном.

Любисток уклонився глибоко й розмашисто.

— Віконт, — сказала княгиня, — відкрив нам ваші імена, розкрив характер та мету вашого походу, розповів, що привело вас у Туссан. Розповідь та зворушила наше серце. Ми були б раді порозмовляти з вами під час приватної аудієнції, пане Ґеральте. Утім, ту справу треба трохи відкласти, бо тяжіють на нас державні обов’язки. Закінчено збір винограду, традиція наказує нам узяти участь у Святі Діжки.

Друга жінка, та, що у вуалі, нахилилася до княгині й щось їй швидко прошепотіла. Анна Генрієтта глянула на відьмака, усміхнулася, облизнулася.

— Волею нашою є, — вона підвищила голос, — аби з віконтом Юліаном біля Діжки служив нам пан Ґеральт із Рівії.

Групкою придворних і рицарів пробіг шумок, наче шепіт сосен під подихом вітру. Княгиня Анарієтта подарувала відьмакові черговий поволочистий погляд і вийшла із зали разом зі своєю подругою й учтою пажів.

— На грім і блискавку, — прошепотів Рицар Шахівниці. — Оце так справи! Величенька вам випала честь, пане відьмак.

— Я не дуже зрозумів, у чому справа, — зізнався Ґеральт. — Яким же то чином повинен я прислужити Її Високості?

— Її Милості, — виправив, підходячи, жовіальний мосьпан зі статурою кондитера. — Даруйте, пане, що втручаюся, але в даних циркумстанціях[14] я мушу те вчинити. Ми тут, у Туссані, вельми шануємо протокол і традиції. Я Себастіан Ле Гофф, камергер і палантин.

— Дуже радий.

— Офіційним і протокольним титулом пані Анни Генрієтти, — камергер не лише виглядав, наче кондитер, а навіть пахнув глазур’ю, — є «Ваша Ясновельможність». Неофіційним — «Ваша Милість». Фамільярним, поза двором — «пані княгиня». Але звертатися завжди слід «Ваша Милість».

— Дякую, запам’ятаю. А та, друга жінка? Як я маю титулувати її?

— Її офіційний титул звучить «Достойна», — поважно повчав камергер. — Але звернення «пані» можливе. Це родичка княгині, а зветься вона Фрінгілла Віго. Згідно з волею Її Милості, саме їй, пані Фрінгіллі, ви маєте прислужитися біля Діжки.

— А в чому полягає те прислужування?

— Нічого важкого. Зараз я вам поясню. Бачте, ми вже багато років використовуємо механічні чавилки, але ж традиція…

* * *

У дворі стояв гамір і завзятий писк дудок, дика музика сопілок, запальний брязкіт тимпанів. Навколо поставленої на підвищення діжки танцювали й викобенювалися виряджені у вінки скоморохи й акробати. Двір і галерея були повні людей: рицарів, дам, придворних, багато вдягнених містян.

Камергер Себастіан Ле Гофф підняв угору обвиту лозою палицю, тричі стукнув нею об поміст.

— Хо-хо! — крикнув. — Шляхетні пані, панове й рицарі.

— Хо-хо! — відповів натовп.

— Хо-хо! Ось давній звичай! Хай даровано нам буде виноградне гроно! Хо-хо! Хай дозріває на сонці!

— Хо-хо! Нехай дозріває!

— Хо-хо! Нехай придавлене ферментується! Нехай набирає сили й смаку в діжках! Нехай смачно ллється в келихи та йде до голів, на добру славу Її Ясновельможності, чарівних пані, шляхетних рицарів і робітників виноградників!

— Хо-хо! Нехай ферментується!

— Нехай прийдуть Красиві!

З адамашкових наметів на протилежних кінцях подвір’я з’явилися дві жінки — княгиня Анна Генрієтта та її чорноволоса супутниця. Обидві були щільно закутані в багряні плащі.

— Хо-хо! — камергер ударив палицею. — Нехай прийдуть Молоді!

«Молоді» були навчені й знали, що треба робити. Любисток підійшов до княгині, Ґеральт — до чорноволосої, яку, як знав уже, звали Достойною Фрінгіллою Віго.

Обидві жінки одночасно відкинули плащі, а натовп вибухнув оваціями. Ґеральт сковтнув слину.

Жінки мали на собі білі, тонесенькі, наче павутинки, сорочки на тонесеньких бретельках,