Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

Ґеральт узяв Фрінгіллу на руки, а вона досить охоче обійняла його за шию. Ледь відчутно пахла вона амброю й трояндами. І жіночістю. Була теплою, і тепло те проникало, наче стріла. Була м’якою, і м’якість та обпалювала й дражнила пальці.

Вони донесли жінок до діжки, — Ґеральт — Фрінгіллу, а Любисток — княгиню, — допомогли їм зійти на виноградні грона, що вгиналися під ногами й бризкали соком. Натовп заревів:

— Хо-хо!

Княгиня й Фрінгілла поклали одна одній руки на плечі, допомагаючи собі втримувати рівновагу на гронах, у які провалилися аж по коліна. М’якоть прискала й бризкала. Жінки, ідучи по колу, топтали виноградні грона, хихочучи, наче підлітки. Фрінгілла цілком непротокольно підморгувала відьмакові.

— Хо-хо! — кричав натовп. — Хо-хо! Нехай ферментується!

Чавлені грона бризкали соком, мутна м’якоть булькотіла й рясно пінилася біля колін давильниць.

Камергер ударив палицею в дошки помосту. Ґеральт і Любисток підступили й допомогли жінкам вийти з діжки. Ґеральт бачив, що Анарієтта, коли Любисток брав її на руки, укусила поета за вухо, а очі її небезпечно блищали. Йому й самому здавалося, наче губи Фрінгілли торкнулися його щоки, але голову він би на те не поставив, чи було воно навмисно чи випадково. Виноградний сік сильно пах, ударяв у голову.

Він поставив Фрінгіллу на поміст, загорнув у багряний плащ. Фрінгілла швидко й сильно потиснула його долоню.

— Ці давні традиції, — прошепотіла, — можуть надихати. Правда?

— Правда.

— Дякую тобі, відьмаче.

— З усією приємністю з мого боку.

— Не з усією. Запевняю тебе, не з усією.

* * *

— Налий, Рейнаре.

За сусіднім столиком проводили чергове зимове ворожіння, що полягало в киданні зрізаної довгою спіральною стрічкою шкірки яблука й відгадуванні імені майбутнього судженого з форми, у яку шкірка ляже. Шкірка за кожним разом лягала в «S». І все ж веселощам не було кінця.

Рицар налив.

— Виявилося, що Мільва, — сказав відьмак замислено, — була здоровою, хоча на ребрах усе ще носила пов’язку. Але сиділа вона в кімнаті й відмовлялася виходити, нахрін не бажаючи вдягати подаровану їй сукню. Справа йшла до протокольного скандалу, але ситуацію зумів розрядити всевідаючий Регіс. Процитувавши з дюжину прецедентів, він змусив камергера, аби лучниці принесли чоловічий одяг. Ангулема ж натомість із радістю позбулася штанів, верхових чобіт та онуч, а сукня, мило й гребінець перетворили її на цілком гарну дівчину. Та й усім нам, що тут приховувати, дуже підняли настрій лазня й чисте вбрання. Навіть мені. Тож на аудієнцію ішли ми в настрої цілком непоганому…

— Перервися на хвильку, — мотнув головою Рейнар. — Ідуть до нас справи. Хо-хо, та й до того ж не один, а два виноградарі! Малатеста, наш клієнт, привів приятеля… І конкурента. Дивина та й годі!

— Той другий — це хто?

— Виноградник Помероль. Вино їхнє, «Коте-де-Блессюр», ми саме п’ємо.

Малатеста, управитель виноградника Верментіно, помітив їх, помахав, наблизився, ведучи товариша — чоловіка з чорними вусиками й буйною чорною бородою, що більше личила б розбійникові, а не урядникові.

— Дозвольте представити панам, — указав на бороданя Малатеста, — пана Алкіда Ферабраса, управителя виноградника Помероль.

— Просимо сідати.

— Ми тільки на хвилинку. До пана відьмака щодо бестії в наших підвалах. З того, що мосьпан тут, я роблю висновок, що потвору вже вбито?

— На смерть.

— Умовлена плата, — запевнив Малатеста, — упаде на ваш рахунок у Чанфанеллі саме пізнє післязавтра. Йой, дякую вам, пане відьмак. Дякую стократно. То ж підвальчик чудовий, мурований, на північ зорієнтований, ні сухий, ні мокрий, точнісінько такий, як треба для вина, а через того монстра мерзотного не вдавалося ним користатися. Ви й самі бачили: довелося ту частину підвалів замурувати, але та тварюка все рівно пролізла… Тьфу-тьфу, звідки й узялася тільки — не зрозуміти… Хіба що з пекла самого…

— Печери, вимиті у вулканічних туфах, завжди облюбовані потворами, — повчав із мудрим виглядом Рейнар де Буа-Френ. Супроводжував він відьмака вже з місяць і, як добрий слухач, багато чого зумів навчитися. — Тож завжди так: де туф, там потвора аж бігом з’являється.

— Ага, може, і туф, — Малатеста скосив на нього очі. — Чим би він, той туф, не був. Але люди балакають, що це тому, що наші підвали начебто глибокими печерами поєднуються із самою серединою землі. Багато в нас таких льохів та печер…

— От хоч би під нашими підвалами, щоб далеко не шукати, — відізвався чорнобородий виноградар Померолю. — Милями ті льохи тягнуться, а як і куди — ніхто того не відає. Ті, що хотіли в тому розібратися, не повернулися. Та й потвору страхітливу там також бачили. Начебто. Ото ж я й хтів запропонувати…

— Здогадуюся, — сухо сказав відьмак, — що саме хочете ви мені запропонувати. І приймаю пропозицію. Перевірю ваші підвали. Оплату призначимо відповідно до того, на що я там натраплю.

— Не образимо вас, — запевнив бородань. — Гм-гм… І ще одна справа…

— Кажіть, я слухаю.

— Отой суккуб, що ночами чоловіків навідує й мучить… Що його вам ясновельможна княгиня убити доручила… Відчуваю я так, що вбивати його ви аж ніяк не мусите. Адже мара нікому не заважає, як правду казати… Так, прийде час від часу… Трохи помучить…

— Але тільки повнолітніх, — швидко втрутився Малатеста.

— З язика ви мені, куме, те зняли. Саме так, нікому той суккуб не шкодить. А останнім часом і взагалі наче й чутка про нього згинула. Вірю, що він, як би то, вас, пане відьмак, злякався. Який же тоді сенс його переслідувати? Адже вам, пане, грошва не зайва. А як вам чогось бракує…

— На мій рахунок у Чанфанеллі, — з кам’яним виразом обличчя сказав Ґеральт, — могло б щось упасти. На відьмачий пенсійний фонд.

— Так і станеться.

— А в суккуба й волос із білявої голівки не спаде.

— Тоді бувайте, — обидва виноградарі встали. — Пийте, їжте в спокої, не будемо перешкоджати. Свято сьогодні. Традиція. А в нас, у Туссані, традиція…

— Знаю, — сказав Ґеральт. — Справа свята.

* * *

Товариство за сусіднім столом галасувало за черговою ворожбою на Йуле, яку робили за допомогою кульок із калачевого м’якуша й кістки з’їденого коропа. Заразом добряче там пили. Корчмар і дівки увивалися з глечиками по залу, наче в кропі скупані.

— Прославлений суккуб, — зауважив Рейнар, підкладаючи собі ще капусти, — започаткував достопам’ятну серію відьмачих контрактів, які ти взяв у Туссані. А потім уже пішло одне за одним, а ти відбитися не міг від клієнтів. Цікаво, що я навіть не пам’ятаю, котрий