Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том другий"

Корліс, обговоривши з такою собі міс Мортімер занепад французького символізму, набрів на Дела Бішопа. Той одразу впізнав його, хоч бачив тільки раз, одну хвилину, коло намету в Щасливому таборі. Дел, не гаючи часу, сказав, що дуже вдячний Корлісові за гостинність, за те, що той дав притулок Фроні, коли він сам забарився в дорозі. Хто стане в пригоді Фроні, той так само прислужиться і йому, Делові. Він цього ніколи не забуде, поки в нього знайдеться хоч одне укривало, щоб укрити ним містера Корліса. Він гадає, що йому не зовсім було кепсько спати тої ночі. Хоч міс Фрона й казала, що не дуже вони мали чим постелитись, та ніч тоді була не надто холодна — вітер, правда, великий, але мороз не такий-то. Він гадає, що містер Корліс тоді не дуже змерз. Ця розмова здалася Корлісові трохи недоречною, і він при першій нагоді відійшов від Дела, залишивши його безнадійно поглядати на двері.

Зате Дейв Гарней, що зайшов сюди зовсім не випадково, і не думав сидіти десь там у кутку. Він, король Ельдорадо, вважав, що повинен займати в товаристві те становище, на яке давали йому право його мільйони. Хоч тонкощів світської бесіди він вчився переважно по тавернах та розмовляючи з товаришами-копачами на порозі своєї хатини, одначе тепер поводився, мов справжній салонний лицар, якому топтати килими — не первина. Дивовижно одягнений, човгаючи ногами, переходив він від одного гостя до другого, з кожним заговорював, правда, часто не до ладу, але самовпевнено, не лізучи за словом у кишеню.

Міс Мортімер, що розмовляла по-французькому як парижанка, збила була його з пантелику своїми символістами, та він швидко викрутився, заговоривши з нею на жаргоні франко-канадських провідників, і здивував її непомалу, запитавши, чи не продасть вона часом двадцять п'ять фунтів цукру — білого чи темного, все одно. Він заводив таку щиру розмову не тільки з міс Мортімер. З ким би не починав балачку, він спритно звертав її на продовольче питання, а потім і на свою пропозицію. «Цукор, хай йому грець», — веселим голосом додавав він наприкінці і йшов шукати іншого співбесідника.

Особливо сильне враження справив Дейв на товариство, попросивши Фрону заспівати з ним зворушливу пісеньку: «Я рідний край покинув задля тебе». Це, може, було трохи й занадто, одначе Фрона погодилась. Тільки він хай наспіває мелодію, щоб вона могла підібрати акомпанемент. Голос у Дейва був не дуже приємний, зате досить сильний. Тут ожив і Дел Бішоп, і почав підтягати хрипким басом. Він так захопився, що навіть встав із свого стільця. І коли вже повернувся додому, то, штовхнувши ногою, розбудив свого сонного товариша, що мешкав з ним у наметі, щоб похвалитись йому, як то він гарно гостював у Велсів. Місіс Шовіл аж хихотіла, виявляючи свій захват, особливо ще коли лейтенант кінної поліції та кілька його співвітчизників голосно проспівали «Пануй, Британіє»[2] та «Боже, бережи королеву»[3], а американці відповіли їм піснями «Моя батьківщина»[4] та «Джон Браун»[5]. Тоді довготелесий Алек Боб'єн, король Серкл-Сіті, став вимагати «Марсельєзу»[6]. Розійшлися всі, голосно виспівуючи на вулиці «Сторожу на Рейні»[7].

— Не приходьте на такі вечори, — пошепки сказала Фрона, прощаючись з Корлісом. — Ми не встигли й словом перемовитись. А я знаю, що ми з вами потоваришуємо. Скажіть, випросив у вас Дейв Гарней цукру?

Вони обоє засміялися, і Корліс пішов додому при світлі північного сяйва, намагаючись дати певний лад тим враженням, що справив на нього сьогоднішній вечір.

РОЗДІЛ VIII

— А чого б мені не пишатися своєю расою?

Щоки у Фрони горіли, очі палали. Вони обоє згадували своє дитинство, і Фрона розказувала Корлісові про свою матір, яку ледве пам'ятала. Гарна й білява, типова англо-саксонка — такою уявляла її собі Фрона з власних спогадів та з оповідань батька й старого Енді із поштової контори в Даї. Розмова зайшла про раси взагалі, і Фрона, захопившись, висловила думки, що Корлісові, як людині з консервативними поглядами, видалися непевними і не досить обгрунтованими. Він гадав, іцо стоїть понад расовим егоїзмом та упередженнями, і тільки сміявся з її дитячого світогляду.

— Це властиво людям вважати себе за найвищу расу, — казав він. — Цей егоїзм наївний і цілком природний, зрозумілий і навіть корисний, але хибний по суті. Євреї вважали себе — та й досі вважають — за богом обраний народ…

— Тим-то вони й залишили такий глибокий слід в історії, — перехопила Фрона.

— Але життя не підтвердило їхніх поглядів! І подивіться ще з другого боку. Для нації, що вважає себе вищою, інші нації здаються нижчі. Це зрозуміло. Свого часу кожен римлянин вважав себе вищим за царя. Коли римляни зустрілися з нашими дикими предками в германських лісах, вони тільки звели у подиві брови: «Це нижча раса, варвари!»

— Проте ми існуємо до цього часу. Ми існуємо, а римляни зникли. Час показує, на чиєму боці правда. Дотепер ми держались. І будемо держатись, — про це свідчать деякі сприятливі ознаки. Ми, як видно, краще від інших вміємо пристосовуватись.

— Расовий егоїзм!

— Зачекайте. Перше перевірте.

Захопившись, вона імпульсивно стисла йому руку. Серце в нього заколотилось, кров кинулася в лице, у скронях застукотіло. «Яке чудне — але й чарівне — відчуття!» — подумав Корліс. Так змагатися з нею він ладен би й цілу ніч.

— Ось я вам доведу! — сказала вона. Випустивши його руку, Фрона не відчула ніяковості. — Наша раса — це раса діячів, борців, раса, що підбиває під себе кулю земну, захоплює безмежні простори. Ми працюємо й боремося, ми не згортаємо рук, не кидаємо праці в ніяких, хоч би й найлихіших, умовах. Ми витривалі, наполегливі. Ми вже так створені, що вміємо до всього пристосуватись. Хіба зможе коли індіянин, негр чи там монгол перемогти тевтона! Та ніколи в світі! Індіянин впертий, але він не вміє пристосуватись. Не пристосувавшись до нових обставин, він мусить загинути, а коли й спробує пристосуватись, то теж загине — не зуміє. Негр, хоч і має таку здібність, може працювати тільки під чиїмсь керівництвом, як раб з природи… Китайці — раса цілком інертна. Отже, до чого