Читати книгу - "Глибинний шлях"

портьє сказав мені, що у вітальні на мене жде якась дама. Здивований цим, я швидко піднявся туди. Справді, в порожній вітальні стояла жінка, повернувшись лицем до вікна. На ній було елегантне пальто з сірого каракуля і така ж шапочка. Мабуть, вона дуже уважно вдивлялася у вечірні сутінки за вікном або сильно задумалась, бо повернулась лише тоді, коли я підійшов зовсім близько і спитав:

— Пробачте, ви хотіли…

Я не договорив, бо вона рвучко обернулась і… уявіть моє здивування, передо мною була Ліда.

— Так, Олексо Мартиновичу, у мене є до вас прохання.

— Зайдімо до мене.

13. РОЗМОВА З ЛІДОЮ ШЕЛЕМЕХОЮ

Ліда спинилась серед кімнати, не роздягаючись і не сідаючи. Мовчала. Біляві чудові кучері, вибившись з-під шапочки, прикривали їй вухо й щоку. Велика електрична лампа освітлювала дівчину й давала змогу бачити кожну рису її обличчя.

«Чого вона прийшла, що трапилось?» — думав я, але, не наважившись спитати, заговорив про засідання комітету.

В очах Ліди мигнула цікавість. Перебивши мене, вона спитала:

— Ярослав там, звичайно, був?

— Макаренко? Був.

Вона пройшлась по кімнаті й засвітила настільну лампу.

— Мені електрика ріже очі. Погасіть, будь ласка, лампу на стелі.

Я поспішив виконати її прохання. Ліда сіла в крісло й дістала з сумочки конверт.

— Я прошу вас передати цей лист інженерові Макаренку. Я хотіла послати його поштою, але не певна, що він до нього дійде.

Я був здивований. Навіщо їй передавати лист? Вона ж могла б поговорити з Макаренком і сама. Тим більше, він живе тут і вже, мабуть, дома.

— Ви здивовані моїм проханням? Я їду в Єсентуки на два місяці. Мій поїзд відходить удосвіта… От уже десять днів я не можу побачити Ярослава.

— Чому? — вихопилось у мене.

— Інженер Макаренко зайнятий роботою, — іронічно промовила Ліда. — Десять днів тому він зник, щоб працювати над своїм проектом. Я гадала, що він сьогодні повернеться до себе в готель, але, виявляється, він дзвонив сюди, що знов кілька днів його тут не буде.

Це для мене була новина. Правда, я знав, що Макаренко багато працює, але про зникнення його нічого не чув.

— Це манера інженера Макаренка, — сказала Ліда, і в голосі її я почув гіркоту. — Свою роботу він ставить над усе.

— Так, він багато працює. Енергійна й уперта людина.

— Можливо… Коли він з’явиться, то, будь ласка, передайте йому листа. Ви сусіди… І… я сподіваюсь, що ви нікому не скажете про це маленьке доручення.

— Обіцяю, — урочисто промовив я. Вона віддала мені лист.

Якийсь час ми мовчали. Потім Ліда встала і простягнула мені руку попрощатися. Я не знаю, що мене штовхнуло на це, але з моїх уст вирвалося:

— Лідіє Дмитрівно, я відчуваю перед вами провину.

— Яку? — здивовано глянула вона на мене.

Я помовчав, досадуючи, що прохопився з цією дурною заявою.

— У мене є ваша сумочка… яку ви загубили…

Ліда спалахнула.

— Запевняю, що ніхто про це не знає… Я хотів її повернути, але не знав, чия вона… Потім догадався. Мені дуже совісно.

— Ви читали лист, що там був? Я схилив голову.

— Поверніть його мені, будь ласка.

Довелось витягти з шафи мій великий чемодан і діставати з-під самого споду сумочку, яку я досі так пильно оберігав від чужого ока.

Ліда відкрила її, глянула на те, що там зберігалось, і витягла лист.

Читала вона його довго й уважно. Сидячи проти неї, я бачив, як мінявся вираз її обличчя. Напевне, цей лист був для неї_дуже цінний і… приємний. Та інакше й бути не могло. Я милувався Сніговою королевою, як називав її Ярослав Макаренко. Правда, хвороба вже позначилась на ній. А можливо, і взаємини з Макаренком відіграли тут якусь роль. Я згадав слова Барабаша, що при діабеті велике значення має нервування, гострі душевні переживання, бо вони посилюють хворобу, прискорюють її розвиток.

Ліда дочитала листа, згорнула його й поклала в сумочку, з якою прийшла сюди.

— Ви не в претензії, що я забираю вашу знахідку?

— Лідіє Дмитрівно!

— Я дуже вам вдячна. Тут, здається, не було жодної речі, яка вказувала б на те, кому належить сумка. Отже, я не можу сердитися на вас за те, що ви прочитали листа… Де ви її знайшли?

— Ви пригадуєте вечір над морем напередодні вашого від’їзду додому?.. Я ждав вас тоді з цією сумкою до півночі, не читаючи листа.

— Звідки ви знали, що другого дня я мала виїжджати?

— Я чув вашу розмову з…

— З Юрою… Це ви сиділи на лавочці, коли ми прийшли на набережжя?

— Я.

Дівчина легенько зітхнула.

— Лідіє Дмитрівно, що вас так хвилює? Я бачу, останнім часом ви дуже нервуєтесь. Невже через хворобу? Болісно посміхаючись, вона глянула на мене.

— Ви дипломат, Олексо Мартиновичу. Я пригадую, як ви порівнювали мене з білою трояндою. На жаль, я не знала тоді, що ви читали цього листа.

— Запевняю вас, що я це сказав тоді лише тому, що відчував правдивість порівняння, яке зробив колись Ярослав Васильович.

— Я ні в чому не обвинувачую вас. Я згадала це, бо бачу, що ви хочете спитати мене про інше. Але ви й так знаєте більше, ніж хто інший.

— Дозвольте мені бути з вами зовсім одвертим. Коли я догадався, хто автор цього листа і кому він адресований, я узнав і багато іншого… Та зовсім не все.

— Ви хочете все знати?

— Ні, пробачте. Хоч моя професія й вимагає, щоб я був до всього цікавий, та в даному разі це було б щось більше, ніж навіть неделікатність. Просто я не розумію, чому ви нервуєтесь, коли вам цього не можна. І серджусь на вас за це.

— Інакше кажучи, ви, думаючи про мене, обвинувачуєте мене?

— Якщо друг може вас обвинувачувати…

Ліда зсунула шапочку й дивилась на пляму світла на столі.

Я почував себе ніяково. Мені здавалося, наче дівчина вважає, що я втручаюсь до справи, яка мене не обходить і не повинна обходити.

— Знаєте, — почала вона, — я довіряю вам… Може, вам буде дивно слухати мене… та треба ж з кимсь поділитися своїми думками… Я сама себе не розумію. Може, це вдасться вам…

Вона помовчала з хвилину, потім мовила далі:

— Колись — це було кілька років тому — я випадково зустріла Ярослава. Не скажу, що він одразу мені сподобався. Та ви знаєте про це з його листа… Коли він поїхав, я часто думала про нього. І несподівана зустріч на маленькій станції, про що я думала, як про жарт, вразила мене. Мені здалося,